Отямився Павло тільки ближче до середини наступного дня. Голова розколювалася, у роті пересохло так, ніби він наковтався попелу. Він не розплющував очей і, забувшись, простогнав:
— Ксано… води б…
Відповіді не було. Тоді він розліпив повіки й побачив на підлозі рушницю. Пам’ять повернулася не відразу, а шматками: лазня, Левко, ствол, біле обличчя дружини, немовля в неї на руках, запорошена дорога, перелякані сусіди. Павло сів, обхопив голову руками й застогнав уже інакше — не від похмілля, а від того, що скоєне не можна було зробити неіснуючим.
Тиждень після цього розповзся в один каламутний день. Він більше не пив, але й жити до пуття не міг. Робота валялася, піч вистигала. Він ходив по кімнатах і всюди наштовхувався на Оксану: її гребінь, стрічка, кухоль із тріщиною, пелюшка на лаві. Спершу хапав ці речі й кидав назад, потім вирішив викинути все. Здавалося, якщо прибрати сліди, біль теж відступить.
Він згрібав із полиць дрібниці, відчиняв шухляди, витрушував вузлики. У нижній шухляді комода лежала медична картка дитини. Павло вже заніс руку, щоб жбурнути її до спільної купи, але погляд зачепився за запис. Він нахилився ближче. Прочитав раз. Потім удруге. У папері сухо й чітко значилося: хлопчик народився недоношеним, термін — тридцять, щонайбільше тридцять один тиждень.
Кров відхлинула від обличчя. Якщо дитина недоношена, якщо лікарі самі це записали, отже, всі плітки валилися, мов трухлявий тин. Отже, хлопчик міг бути його сином. Ні, не міг — був. Павло згадав крихітне тільце в ковдрочці, тривогу лікарів, Оксанині сльози полегшення. Він задихався, не розуміючи, як не побачив очевидного раніше.
За кілька хвилин він уже мчав до хати Левка. Той, як виявилося, пив без просвітку другий тиждень. Павло вдерся до хати, схопив його за груди й, ледве стримуючись, зажадав назвати бодай одну людину, з ким Оксана нібито зраджувала. Левко підвів каламутні очі й криво всміхнувся, ніби чужа біда й досі його гріла.
— Що, дійшло? — пробурмотів він.
До кімнати влетіла його мати. Вона повисла на Павлових руках, плакала, благала не губити непутящого сина й вивалила правду: Оксана нікого не водила, нікому не всміхалася, нікого до себе не підпускала. Левко сам липнув до неї, поки Павло був на службі, а вона прогнала його так, що тому соромно стало жити. От він і вигадав бруд — із заздрості, злоби й хворого самолюбства.
Левко раптом засміявся тонко й зло. Кричав, що Оксана мала вибрати його, що він кохав її дужче, а вона чекала свого солдата й тому була дурепою. Павло вже не слухав. Він вибіг надвір і помчав до сусіднього селища, де жила сувора Оксанина тітка. Йому здавалося: зараз він упаде перед дружиною навколішки, аби лиш вона почула.
Але запізнився. Тітка відчинила двері, вислухала його зі зблідлим обличчям і сухо сказала, що племінниця зібрала речі й поїхала. Можливо, до міста. Можливо, ще далі. Двері зачинилися, а Павло залишився стояти перед ними, вперше ясно зрозумівши, що прощення не лежить на порозі й не чекає того, хто сам його розтоптав…
