Залишившись сам, Павло пив уже не за роботу. Він заливав у себе пекучу гіркоту, сподіваючись, що разом із нею згасне біль. Не згас. Що темніше ставало за вікном, то яскравіше в голові спалахували слова Левка. «Чужий». «Під ранок». «Усе село». Вони крутилися й злипалися в один чорний клубок.
Хата через двір здавалася йому ворожою. Там спала Оксана, там у колисці дихав хлопчик, там мала бути радість, а тепер ніби чекав вирок. До світанку Павло просидів у передбаннику, то хапаючись за голову, то знову наливаючи. Коли за вікнами посіріло й десь заскрипіла хвіртка, він підвівся.
Ноги слухалися погано. Із старої скрині в сараї він дістав мисливську рушницю. З нею, хитаючись, пішов до хати. Біля хвіртки його помітила баба Палажка, відома тим, що могла з одного зітхання зварити цілу історію. Вона ахнула, притисла хустку до грудей, а за кілька хвилин із сусідніх дворів уже визирали обличчя.
Павло вдерся до кімнати й ткнув холодним стволом у бік сплячої дружини.
— Вставай.
Оксана розплющила очі відразу. Переляк у них майнув, але тут же поступився місцем напруженій твердості. Вона сіла й першим рухом заслонила колиску.
— Павле, ти п’яний. Поклади рушницю. Ляж, проспися, а потім поговоримо.
Він засміявся коротко, зло, сам себе не впізнаючи.
— Збирай своє барахло. І його забирай. У моїй хаті чужому виродку місця нема.
Оксана зблідла. Брови її здригнулися, губи стиснулися.
— Ти зараз про свого сина говориш?
— Про мого? — Павло мало не зірвався на вереск. — Не смій. Знайшлися люди, розплющили мені очі. Досить із мене дурня робити.
Вона дивилася на нього довго, ніби намагалася знайти в перекошеному обличчі хоч щось від колишнього чоловіка. Не знайшла. Потім тихо спитала:
— Левко, так? Це він тобі «очі розплющив»?
Павло не відповів. Мовчання виявилося промовистішим за крик. Оксана кивнула, ніби в ній щось остаточно зламалося, і почала збирати речі. Руки в неї тремтіли, але рухалася вона швидко: пелюшки, пляшечки, дитяча сорочечка, своя хустка. Хлопчик прокинувся, тоненько схлипнув, і вона притисла його до грудей.
Через село Павло гнав дружину під рушницею. Оксана йшла боса запорошеною дорогою, тримаючи немовля, і голову тримала рівно, наче за спиною був не ствол, а порожній вітер. Люди шепотілися, хтось просив Павла схаменутися. На околиці він обернувся й вистрілив під ноги натовпу. Усі шарахнулися. Тоді він штовхнув Оксану прикладом і хрипко наказав забиратися, пригрозивши, що вб’є, якщо вона повернеться.
Потім він прийшов назад у спорожнілу хату, переступив поріг і впав на підлогу. Сон навалився важкий, чорний, без снів, без милості. Він іще не знав, що того світанку вигнав не дружину з дитиною, а останню живу частину власної душі…
