Стріху над лазнею Павло збирався полагодити давно: дошки повело, після дощу в передбаннику темніла пляма. Левко сам напросився допомогти, мовляв, удвох упораються швидше. До сутінків вони стукали молотками, а коли останню щілину було закрито, Павло дістав пляшку й закуску. До хати йти не хотілося: Оксана з немовлям нещодавно повернулася з лікарні, та й Левка вона терпіти не могла. Павло знав це й вирішив не дратувати дружину.
У передбаннику пахло парою, стружкою й димком. Чоловіки сіли за стіл, випили по першій, потім по другій. Левко мовчав якось дивно, не по-приятельському, ніби вичікував слушної хвилини. І вона, вочевидь, настала.
— Ну що, молодий батьку, як воно тобі? — спитав він, розтягуючи слова.
Павло всміхнувся. Усмішка вийшла м’яка, майже хлоп’яча.
— Сам іще не второпаю. Дивишся на нього — і страшно. Такий маленький, пальчики тонкі. На руки беру й боюся, що зламаю.
Левко всміхнувся краєчком рота. В його обличчі з’явилося щось недобре, липке.
— Вони всі спершу янголятами здаються. Хоч свої, хоч чужі.
Павло завмер із пляшкою в руці. Скло тихо цокнуло об край склянки.
— Ти це до чого?
— Та так. Сказав, як є. Не кожному, знаєш, дано чужого вигодувати та своїм прізвищем прикрити.
У Павлі щось обірвалося. Він підвівся так різко, що лава скрипнула. Схопив приятеля за комір, притяг до себе й прохрипів просто в обличчя:
— Не крути. Кажи, що знаєш. Тільки без бабських натяків.
Левко вивернувся, відступив, потер шию. Образу він удав майстерно, але очі його блищали злорадством.
— А чого мені казати? Усе село бачило. Поки ти чоботи на службі топтав, твоя Оксана не нудьгувала. То з однією компанією, то з іншою. Додому під ранок приходила. То п’яна, то весела, ніби свято в неї щодня.
— З ким? — Павло ледве вичавив це слово.
— А ти порозпитуй. Тільки не дивуйся. Добрі люди давно сміються: Павло повернувся, весілля справив, а дитинка, може, й зовсім не його.
Він відступав до дверей, уже розуміючи, що перегнув, але зупинитися не міг.
— Дурнем будеш, якщо чужого малого роститимеш. Хоча тобі вирішувати.
Павло вдарив кулаком по столу. Склянки підскочили, спиртне розхлюпалося каламутними краплями. Він закричав, вимагаючи назвати імена, але Левко вже вислизнув надвір. Його кроки квапливо захрустіли подвір’ям, а тоді розчинилися в густіючих сутінках…
