Уранці до кордону підкотив старенький зелений позашляховик. Із нього насилу вибрався Роман Ігнатович, чоловік із місцевої адміністрації, який любив розпоряджатися голосно, а ходити лісом не любив зовсім. Він потягнувся, крекнув, оглянув сосни й задоволено сказав, що в Павла тут не життя, а благодать: повітря таке, що хоч ложкою їж.
— Де хлопець? — насупився Павло Данилович. — Ти ж казав, привезеш помічника. Чи він дорогою передумав?
Роман Ігнатович хитро смикнув вусами.
— Не передумав. Біля розвилки вийшов. Сказав, хоче пішки дійти, місцевість подивитися.
— Пішки? — Павло насторожився. — Міський же. Ще заблукає.
— Цей не заблукає. Усю дорогу мене питаннями замучив: де струмок, де стара просіка, які стежки звірині, де частіше порушники ходять. Он, дивися, вже йде.
Стежкою справді наближався високий хлопець із наплічником. Ішов упевнено, не поспішав, але й не плентався. Плечі широкі, погляд прямий, відкритий. Підійшовши, він привітався, назвався Богданом, поставив наплічник біля ґанку й перш ніж сісти до столу, спокійно вимив руки біля рукомийника. Павло це відзначив. Дрібниця, а багато говорить про людину.
За обідом Богдан їв із добрим апетитом, але не метушився. Розповідав, що дорогою помітив свіжий лосиний слід, почув дятла біля старої просіки, побачив, де хтось недавно звернув із дороги поміж деревами. Слова в нього були не книжні, а уважні. Павло слухав і потроху відтавав: хлопець дивився на ліс із пошаною, майже з любов’ю.
Спрацювалися вони швидко. За місяць Павло Данилович уже кликав його синочком — спершу випадково, потім дедалі частіше. Богдан не ображався, тільки всміхався. Говорили мало, здебільшого по ділу: де перевірити просіку, які сліди свіжі, куди змістилися звірі. Вечорами, за чаєм, хлопець обмовився, що живе з матір’ю у великому місті, що має наречену й мрію, про яку поки мовчить. Павло не випитував. Сам він теж мовчав про минуле: сором не ставав легшим від слів.
І все ж поруч із Богданом йому було спокійніше, ніж із будь-ким за довгі роки. У хлопцеві відчувалася проста надійність. Павло ловив себе на тому, що чекає його кроків на подвір’ї, запитань, негучного сміху. Іноді серце стискалося: таким, мабуть, міг би вирости його син, якби долю не було зламано людською дурістю й чужою заздрістю…
