Біда спіткала їх під час звичайного обходу. День стояв душний, ліс притих, комарі висіли над мохом. Павло з Богданом ішли вздовж старої просіки й помітили сліди машини там, де її бути не мало. Потім потягло димом, почувся грубий сміх. За ялинами виявився схований табір: намет, вогнище, покинуті ящики, зброя.
Із намету вивалилися п’яні чоловіки. Побачивши єгерів, вони розгубилися, потім один схопився за рушницю, за ним другий. Павло підняв руку, звелів не дуріти й покласти зброю. Богдан стояв поруч, напружений, але зібраний. Порушники кричали, що ліс спільний, що ніхто їм не указ. Павло відповідав жорстко, але рівно, намагаючись утримати їх від дурниці.
Дурниця все одно сталася. Один із п’яних підкинув рушницю, ніби хотів лише налякати. Павло встиг побачити, куди дивиться ствол. На Богдана. Часу не лишилося ні на думку, ні на страх. Він ступив уперед і затулив хлопця собою.
Постріл розколов тишу. Павла вдарило так, ніби з грудей разом вибили все повітря. Земля хитнулася, дерева попливли. Він упав на мох, чуючи, як браконьєри в паніці лаються, тупочуть, кидають речі, заводять машину. Вони зникли майже відразу, лишивши по собі запах бензину й пороху.
Богдан не розгубився. Він упав поруч навколішки, затиснув рану, швидко наклав пов’язку, викликав допомогу. Голос його тремтів, але руки працювали точно. Потім він увесь час тримав Павла за руку й не замовкав, аби той не заплющував очей.
— Даниловичу, чуєте? Тримайтеся. Дивіться на мене. Зараз приїдуть. Тільки не мовчіть.
Дорога до лікарні розтяглася безкінечно. Павло то провалювався в темряву, то виринав із неї від Богданового голосу. У машині медик хмурився й відводив очі. Павло зрозумів: справа кепська. Тоді він насилу повернув голову до хлопця.
— Богдане… Знайди Оксану. Дружину мою. Скажи… що я все зрозумів. Що винен. Що кохав її. І хлопчину кохав, хоч дурнем був. Скажи, нехай простить, якщо зможе.
При імені Оксани Богдан ковтнув повітря, ніби йому самому стало боляче.
— Знайду. Обіцяю. Тільки ви живіть, чуєте? Ви самі їй це скажете.
Павло хотів відповісти, але сил уже не було. Він лише стиснув пальці хлопця й подумав, що бодай перед смертю попросив про найголовніше. Хотілося вірити, що Оксана десь є, жива, і колись почує ці слова…
