Коли Павло розплющив очі, навколо стояв напівморок. На стіні тремтів слабкий вогник нічника, у повітрі пахло ліками й чистою білизною. Він не відразу зрозумів, чи живий. Тіло було важке, чуже, біль ховався десь глибоко, ніби його закутали ватою. Біля узголів’я сиділа жінка. Силует ледь розрізнявся, але серце впізнало його раніше, ніж очі.
Оксана?
Павло моргнув, намагаючись розгледіти обличчя. Розум шепотів, що такого бути не може. Якщо вона поруч, значить, він помер. А якщо помер, значить, вона теж десь по той бік, і ця думка була нестерпно гіркою. Він хотів підняти руку, але прилади тривожно запищали. Двері розчахнулися, увійшов високий лікар. Він попросив жінку на хвилину вийти й коротко сказав, що пацієнт опритомнів.
Павло спробував підвестися, але лікар м’яко, без зайвих слів, стримав його. Холодок уколу розійшовся рукою. Повіки налилися тягарем. Він тривожно повів очима по палаті, шукаючи той силует, але жінка зникла. Від цього стало порожньо, майже страшно. Невже привиділося? Невже навіть у маренні доля показала йому Оксану й тут же відібрала?
Сон накривав повільно. На самій межі забуття він відчув дотик до долоні. Над ним схилилося обличчя. Не дівоче, яким він зберігав його в пам’яті, а доросле, стомлене, зі зморшками біля очей. Але це була вона. Його Оксана. Павло зібрав рештки сил, стиснув її пальці й пішов у сон без колишнього жаху. Вранці, якщо ранок йому дадуть, він не відпустить цієї руки…
