З першими сірими променями він знову прокинувся. Оксана сиділа поруч на стільці й дрімала, все ще тримаючи його за руку. Павло довго дивився на неї, боячись моргнути. Потім губи насилу розімкнулися.
— Здрастуй, Ксаночко.
Вона відразу розплющила очі. Усміхнулася — тихо, сумно, але без ненависті. Від тієї усмішки в Павла защипало в очах.
— Мовчи, — сказала вона м’яко. — Тобі не можна витрачати сили.
— Ні. Дай сказати. Я стільки років… Я винен. Перед тобою, перед сином. Перед усім нашим життям. Я повірив бруду. Я вигнав тебе. Я…
Голос урвався. Оксана накрила його руку другою долонею.
— Я знаю.
Він слабо похитав головою.
— Звідки?
Вона відвела погляд до дверей, і тієї миті туди зазирнув Богдан. На його обличчі була така розгублена радість, що Павло не відразу зрозумів, чому Оксана дивиться саме на нього.
— Він мені все передав, — сказала вона. — Кожне слово. Так, як ти просив.
Богдан ступив до палати, зупинився біля порога, ніби боявся зруйнувати крихку тишу.
— Здрастуйте, Даниловичу, — почав він звично й раптом урвався. Потім видихнув: — Здрастуйте, тату.
Павло дивився на нього й не міг дихати. Відкритий погляд, широкі плечі, тиха надійність, що з першого дня потягнула його до хлопця. Усе склалося відразу й так неймовірно, що розум відмовлявся вірити. Його син. Те слабеньке немовля, яке він вигнав разом із матір’ю. Хлопець, якого встиг полюбити, не знаючи крові. Той, кого затулив собою в лісі без жодного вагання.
Сльози потекли самі. Павло не соромився їх. Він дивився то на Оксану, то на Богдана й тільки шепотів:
— Господи… синочку…
Оксана плакала теж, але тихо. Богдан підійшов ближче, обережно взяв батькову руку, і в цій простій тяжкості живої долоні було більше прощення, ніж Павло смів коли-небудь просити.
За місяць він уже йшов селом під руку з Оксаною. Рана ще тягнула, крок давався невпевнено, але спина в Павла була пряма. Богдан тримався трохи попереду, ніби ненароком прикриваючи батьків від цікавих поглядів. Біля ґанків знову стояли жінки й проводжали очима тих, чию долю колись обговорювали без жалю.
Тільки тепер Павлові Даниловичу було байдуже. Нехай говорять, згадують, додумують, якщо інакше не можуть. Поруч із ним була Оксана — жива, тепла, справжня. Поруч був син, знайдений так пізно й так дивовижно, що від самої думки паморочилося в голові. Чужа молва більше не мала над ним влади.
Нового весілля вони не справляли. Виявилося, за всі ці роки розлучення так і не було оформлене: життя розметало їх, але папір по-своєму зберіг те, що люди ледь не знищили. Павло, почувши це, довго мовчав, потім уперше за багато років усміхнувся без болю. Що ж, значить, хоч тут доля лишила їм тиху лазівку назад.
І, може, приводів для пліток від цього стало навіть менше. Хоча Павло знав: якщо сільському язику захочеться роботи, він знайде її завжди. Просто тепер йому було не до чужих язиків. Він тримав Оксанину руку, чув кроки сина й розумів, що повернувся не в село і не в старий дім. Він повернувся у власне життя.
