Життя без прикрас— Ви мене чуєте? — Настя смикнула ручку. Дверцята не піддалися, жар посилювався.
— Відійди, доню! Зараз рвоне! — крикнули з натовпу.
Підібравши на узбіччі камінь, вона обмотала руку шарфом і вдарила по бічному склу. Воно розсипалося.
— Бензином тхне! — долинув чийсь крик.
Просунувши руку всередину, Настя відчинила дверцята й рвонула їх на себе. Жінку утримував пасок. Вогонь уже лизав панель приладів.
— Господи…
Настя дістала із сумки робочі ножиці — ті, якими у відділенні різала бинти. Одним рухом перерізала пасок, що утримував жінку, підхопила її під пахви й витягла з машини. Потім потягла далі по асфальту, обдираючи власні коліна.
Віддалитися вдалося лише на кілька метрів. Машина спалахнула, мов смолоскип; за секунду вибухнув бензобак. Настя лежала, затуляючи жінку собою, а довкола дощем сипалися уламки.
— Ви… ви мене врятували, — промовила незнайомка, розплющивши очі. Вона ще не оговталася від потрясіння.
— Тихо, я медсестра. Усе добре, швидка вже їде.
— Ні… — Жінка подивилася на охоплену вогнем машину. — У бардачку сумка, документи. Там усе. Я бухгалтерка, Лідія Станіславівна. Братові скажіть, він журналіст…
Вона знову знепритомніла. За кілька хвилин її забрала швидка, а Настя залишилася на узбіччі — у сажі, з обпаленим волоссям. Зателефонувала Олександрові.
— Сашо, я жінку витягла з машини. Вона бухгалтерка. Казала про документи в бардачку, для брата-журналіста.
— Стривай, що? Де ти?
— Зі мною все добре. Майже. Вона з «Градпроєктальянсу», розумієш? Я перепустку побачила, поряд валялася.
Олександр помовчав.
— Нічого там не чіпай. Зараз попрошу Василя приїхати.
Через десять хвилин Василь Євгенович з’явився разом із поліцією. Як колишній співробітник він переговорив із патрульними; поки ті розпитували свідків, підійшов до універсала, що догорав. Оплавлений бардачок не прогорів наскрізь. Звідти він витяг обвуглену, але цілу теку.
— Лідія Станіславівна Хмара, бухгалтерка, — прочитав він на вцілілій перепустці. Заглянув у теку й присвиснув. — Платіжки, відкати… І договір із твоєю «Ресурсною лінією». Схоже, уся чорна бухгалтерія тут. Та й зіткнення, судячи з усього, не випадкове.
Матеріали передали слідчим. Було порушено кримінальну справу.
Удома назустріч Насті з радісним гавкотом кинувся Дружок. Підбіг — і завмер, заскавчав від запаху горілого.
— Усе добре, мій любий, — сказала вона, погладжуючи цуценя.
— Насте, ти де? — покликав Віктор зі спальні. — Чого собака скавчить? Забери його, води мені принеси.
Тепер Настя зрозуміла: Дружок відчував його брехню і страх.
Наступного дня Олександр зателефонував їй на роботу.
— Настю, він збирається тікати.
— Віктор?
— Так. Василь за ним наглядає. Щойно твій чоловік повідомив у свою клініку, що йому різко погіршало. Зараз його заберуть. Схоже, хоче звідти чкурнути в аеропорт.
— Боже…
— Їдь додому, збирайся. Треба потрапити до клініки. Василь уже підняв опергрупу. Після документів Лідії Станіславівни зволікати більше немає з чим.
Коли Настя примчала, біля під’їзду вже стояла машина приватної клініки. Віктора виносили на ношах.
— Вітю! Вітеньку, що сталося? — Вона кинулася до нього, вдаючи паніку.
— Мені гірше, Настю… Зовсім зле, — прошепотів він, відводячи очі.
— Я поїду з тобою.
Вона швидко забралася в машину. У дорогій клініці Віктора відвезли до окремої палати люкс. Щойно санітари залишили їх, він заговорив:
— Настенько, люба, їдь додому. Мені треба відпочити, лікарі звеліли дотримуватися цілковитого спокою.
Настя вийшла. У холі були Олександр, Василь Євгенович і двоє чоловіків у цивільному.
— Сам залишився? — запитав Василь Євгенович.
— Ні. У коридорі на нього чекала та жінка зі знімка. Я бачила.
— Чудово, всі на місці. Ходімо.
Двері палати відчинили без стуку. Видовище було феєричне: «паралізований» Віктор стояв посеред кімнати в дорогому костюмі, а Оксана Романюк подавала йому закордонний паспорт.
— Вітю, до літака три години, ми… — Помітивши тих, хто ввійшов, вона урвала себе.
Він завмер на секунду, потім подивився на дружину.
— Настю? Це що таке?
— Усе, Вікторе Степановичу, догралися, — відповів оперативник.
Віктор одразу продемонстрував свій акторський хист: притиснув руку до серця.
— Здається, напад…
Закотивши очі, він театрально осів на підлогу й забився в конвульсіях. Настя дивилася з холодною огидою. Підійшла, коли він уже лежав.
— Вітю, годі. Не ганьбися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.