Наприкінці вересня до особистого кабінету на порталі надійшов судовий наказ. За заявою компанії «Термінові гроші» мировий суддя судової дільниці Сосновського району стягнув із Марини Вікторівни Коваленко борг, відсотки й витрати на судове мито. Вона прочитала документ увечері, гойдаючи Ліду, й відразу постукала сусідці в стіну.
— Без паніки, — Валентина Григорівна наділа окуляри. — Ми ж це розбирали. Що треба зробити?
— Подати заперечення. За десять днів.
— Десять днів. Рахуються від дня отримання. Сьогодні отримала — завтра й напишемо, відкладати нічого. Наказ скасують. А якщо їм захочеться далі стягувати, хай звертаються зі звичайним позовом. Тільки я сумніваюся, що полізуть: у тебе на руках талони з поліції, а їм уже надіслано листи з описом вкладення.
Текст заперечення зайняв усього половину аркуша. З Лідою в слінгу Марина сама прийшла на судову дільницю й віднесла документ. На другому примірнику секретарка поставила штамп, а разом із ним дату, коли папір прийняли. Ухвала надійшла за тиждень. У ній повідомлялося, що судовий наказ скасовано.
На початку жовтня зателефонували посеред дня, коли Марина, вклавши доньку, збиралася теж прилягти. У вічко вона побачила світловолосу дівчину у світлому пуховику. Марина не відразу впізнала її, а впізнавши, вхопилася за одвірок: так сильно закалатало серце. На грудях гості в новій ергономічній переносці спало немовля в блакитній шапочці.
Вона відчинила, і деякий час обидві мовчки дивилися одна на одну через поріг.
— Ви Марина, — ствердно промовила дівчина. Голос був хрипкий, наче після довгого плачу або мовчання.
— Лариса?
— Дозволите зайти? Ненадовго, поки він спить. — Вона кивнула на переноску. — Я не сваритися прийшла.
Марина пропустила її. На кухні Лариса присіла на самісінький край табурета, лишившись у пуховику. Років 25, не старша; обличчя без косметики, тіні під очима. На пальці була тонка каблучка з камінчиком.
— Мене Бондаренко викликала, — почала вона, дивлячись на стіл. — Про перекази розпитувала: чиї гроші, від кого, чи знала я. А я нічого не знала. Денис казав, що давно розлучився, дружина пішла до якогось художника. Що зарплата хороша, ще й премії отримує. Обіцяв от-от узяти нам квартиру в іпотеку. Про перекази пояснював: є в нього другий рахунок, на колишнє прізвище матері, звідти й надсилає. — Лариса підвела очі. — Лише від слідчої дізналася, що в нього є дружина. Що ви були вагітні, що вже народили. І що гроші ваші.
Марина не відповіла.
— Після вашої заяви він зник. Спершу з квартири з’їхав, пояснив, що на роботі неприємності. Потім перестав відповідати. За житло два місяці не платили, господиня виселяє. Їду до мами в Лугове. Тільки я не грошей просити, — швидко додала Лариса. — Ви мені нічим не зобов’язані. Я прийшла віддати.
Розстебнувши пуховик, вона дістала з внутрішньої кишені телефон, розблокувала екран і простягнула Марині.
— Ось знімки листування. Де він про вас говорить. Слідчій я переслала, але вам теж треба самій побачити.
У довгому листуванні чергувалися сердечка, знімки УЗД, «кошенятко», «моя дівчинко». Серед них раптом з’являлися короткі ділові повідомлення: «Ларочко, перекинув тридцятку. Купи собі, що хотіла».
Лариса відповідала: «Звідки в тебе стільки? Не треба на мене витрачати. Ти ж збираєш на квартиру».
У відповідь Денис заспокоював її: «Та не переймайся, гроші ж чужі. Лишилися старі справи, я через колишню все оформив. Вона не тямить у таких речах, нічого не з’ясує. Тільки й знає, що літати в хмарах та малювати свої картинки». Далі йшли повідомлення за липень. В одному він писав: «І допомогу колишньої по вагітності я перекинув собі на картку. Їй байдуже: дід залишив квартиру, проживе. Нам потрібніше — за пологи платити, за ту платну палату, яку ти хотіла».
Дочитавши, Марина повернула телефон.
— Колишня, — промовила вона.
— Тепер, мабуть, і про мене десь пише, що колишня, — гірко всміхнулася Лариса. — Хоча, може, вже не пише. Він же переховується.
З кімнати долинуло кректання, потім Лідів плач. Майже відразу заплакав хлопчик, який прокинувся в переносці. Жінки зустрілися поглядами; першою відвела очі Лариса.
— Як сина назвали? — спитала Марина.
— Артем.
— У мене Ліда.
Лариса кивнула, встала й застебнула пуховик, погойдуючи переноску.
— Піду я. Пробачте. Я справді нічого не знала…
