Марина провела її. Уже на порозі Лариса обернулася:
— Слідча пояснила: якщо все це визнають шахрайством, гроші, переказані мені, стягнуть із Дениса, не з мене. Але я їй сказала, що сама віддам вам усе, що збереглося. Лишилося небагато. Є візочок, дорогий, новий, жодного разу ним не користувалися. Артемові він не підійшов, він у ньому репетує. Я б вам привезла. Дозволите?
Марина вже збиралася відмовитися, та згадала синій візочок Надії: ручка потерта, переднє колесо розхиталося.
— Привозьте.
За три дні Лариса приїхала на таксі з візочком і упаковкою підгузків. Подзвонила знизу, лишила все біля під’їзду й поїхала, не піднявшись. Марина не стала її затримувати. Старий синій візочок вона відмила й повернула Надії — може, ще комусь знадобиться.
У листопаді Марина дістала дідусеві пензлі, яких не торкалася пів року. Ліді виповнилося три місяці; тепер вона спала вночі по п’ять годин без перерви. За роботу Марину посадило не натхнення — розрахунки. Допомога йшла на квартиру, електрику, підгузки й найпростішу їжу. Тим часом чоботи продірявилися ще минулої зими, доньці потрібен був комбінезон упору, не на виріст. Заглядаючи до холодильника, Марина прикидала, до якого числа протягне на його вмісті, а не вибирала, що приготувати.
Вийти на повну зміну з грудною дитиною було неможливо; на фабриці Марина значилася у відпустці з догляду за дочкою. Залишалися приватні замовлення: дід пів життя заробляв портретами з фотографій, весільними медальйонами, образками до хрестин, пам’ятними брошками. Попит на фініфть був завжди. Марина вибрала знімки попередніх робіт і розмістила їх у соціальній мережі з коротким підписом: «Портрети за вашими фотографіями на емалі. Сосновська емаль, ручна робота».
Через тиждень відгукнулася жінка з Озерська. До золотого весілля її батьків залишався місяць; до цього дня вона просила зробити медальйон за старою чорно-білою фотографією. Але обпалювати роботу Марині було ніде. Дідову муфельну піч продали ще за його життя, коли хвороба змусила його полишити ремесло. Без обпалу фініфть залишалася лише фарбою на міді.
Довелося телефонувати Євгенові Федоровичу, майстрові фабричного живописного цеху. Йому перевалило за 70, а на пенсію він так і не зібрався. Колись він навчався у Степана Матвійовича. Замислюючись або хвилюючись, майстер незмінно висвистував крізь щербинку між передніми зубами мелодію зі старого фільму.
— Онука Савчука! — озвався він. — Приходь у суботу, цех порожній, піч у твоєму розпорядженні. За світло розрахуємося за лічильником. Матеріали принось свої, а можеш узяти тут, без націнки.
Замовниця переказала аванс, і на ці гроші Марина купила на фабриці все для медальйона: мідну заготовку, емалі, тонку сканну оправу. Після покупки від авансу нічого не залишилося. До роботи вдома вона бралася ночами, коли Ліда засинала. Над пластинкою світила дідова настільна лампа, на лобі була його лупа. Особливо важко давалися обличчя старих: фотографія вицвіла, риси на ній розпливалися. Крізь збільшувальне скло Марина подовгу вдивлялася у знімок, намагаючись розібрати те, що належало перенести на емаль. Жіноче обличчя доводилося переписувати. Вона наносила фарбу, знову звірялася з фотографією, стирала й починала заново.
Кожному шару належав свій обпал, тому вже першої суботи Марина повезла розписану пластинку на фабрику. Євген Федорович пішов до сусідньої кімнати пити чай; біля печі вона залишилася сама. Пластинку треба було поставити на підставку й засунути в муфель. Зробивши це, Марина засікла час. Коли настав час виймати роботу, вона дістала підставку й побачила, що сталося з портретом.
У неї похололи руки. На щоці й лобі жінки виступили дрібні бульбашки, наче висип: під час обпалу емаль закипіла. В одному місці шар тріснув і відстав від основи, лишивши відкритою мідь. Портрет було безнадійно зіпсовано. Марина стояла над підставкою й не йшла, поки пластинка холола. Вона намагалася зрозуміти, де помилилася, але скільки не дивилася на роботу, відповіді не знаходила.
Майстер, що повернувся, глянув на пластинку, і свист урвався.
— Шар надто товстий. І висохнути не дала. Уночі працювала?
— Уночі.
— От і замилилося око, обважніла рука. Твій дід замолоду таку саму роботу спалив. Після цього пів року ночами за пензель не брався.
Він покрутив зіпсовану річ у пальцях.
— Мідь ще, може, очистимо. А оправу повело, скань тільки викидати.
Увесь аванс виявився витраченим на те, що тепер належало викинути. Додому Марина їхала автобусом; зіпсована пластинка лежала в неї в сумці. Для другої спроби знову потрібні були мідна заготовка, сканна оправа й емалі. Вона рахувала, у що обійдеться нова робота, хоча купувати матеріали не було за що. Замовниця тим часом чекала на медальйон. Можна було написати їй, зізнатися, що виконати замовлення не вийде, й відмовитися. Тільки тоді довелося б повертати аванс, а грошей на повернення в Марини теж не було…
