До операційного блоку вона зайшла з відчуттям, ніби рухається не коридором, а в’язкою водою. Лікарня гуділа тривогою. Біля малої операційної товпилися адміністратори, медсестри, люди з керівництва; всі говорили пошепки, але в цьому шепоті було більше паніки, ніж у крику. Дружина головного лікаря лежала під світлом ламп бліда, налякана, з болісно спотвореним обличчям. Загрозу життю вже вдалося відвернути, але тканини постраждали серйозно.
Лада змусила себе забути про безсонну ніч. Дві години вона працювала тонко й обережно: прибирала ушкоджені ділянки, вирівнювала краї, накладала косметичні шви так, щоб потім у жінки лишався шанс дивитися в дзеркало без жаху. Кожен міліметр вимагав уваги. У голові шуміло, руки нили, але пальці слухалися.
Коли операція закінчилася, Лада дозволила собі на секунду спертися плечем об стіну. Її трусило не від страху, а від недосипу. Але замість відпочинку її відразу викликали до кабінету головного лікаря.
Богдан Павлович Сухорук сидів за масивним столом, важкий, багряний, із вологим чолом і очима людини, звиклої, що весь світ винен перед ним наперед. Біля вікна стояв директор лікарні Степан Юрійович Черненко. Він мовчав, але його холодне мовчання тиснуло сильніше за крик.
— Операція пройшла вдало, — сказала Лада, знявши шапочку. — Набряк зупинено, ушкоджені тканини оброблено. Я наклала косметичні шви. Якщо призначення будуть дотримані, виражених слідів бути не повинно.
— Бути не повинно? — повільно перепитав Сухорук. — Ви чуєте себе, Ладо Сергіївно? Це обличчя моєї дружини. Мені не потрібні ваші обережні «якщо».
— Я говорю як лікарка, — втомлено відповіла вона. — Зараз обіцяти більше не можна.
— Тоді постарайтеся, щоб стало можна, — процідив він. — Якщо Ірина залишиться спотвореною, ви тут більше не з’явитеся. Я особисто простежу.
Лада мовчки подивилася на нього. Після доби, нічної дороги, пораненого незнайомця, термінової операції й цих погроз у неї не лишилося сил навіть на спалах люті. Тільки образа, важка й глуха, як камінь під ребрами. Вона розвернулася й вийшла.
За дверима кабінету вона зупинилася біля стіни, намагаючись зробити нормальний вдих. І тут усередині задзвонив телефон. Голос Сухорука, щойно владний і грубий, раптом став здавленим.
— Що значить, його немає? — прошипів він. — Ви ж запевняли, що все закінчено. Як це машина порожня?
Лада не ворухнулася. Потім почула голос Черненка — рівний, майже лінивий:
— Не влаштовуй істерики. Спершу збори. Фонд уже тут. Подивимося, що він устиг зробити.
«Він». Порожня машина. Фонд. Учорашній чоловік без імені раптом виявився надто близько до лікарні, де всі чогось боялися…
