Лада подивилася на печатку, потім на дівчину.
— Тепер — мені. І чекати тиждень більше не будемо…
Роботи виявилося більше, ніж вона уявляла. Кабінет не захищав від лікарні — він збирав у себе всі її проблеми одразу. Ранок починався зі скарг відділень: десь знову ламався стерилізатор, десь бракувало катетерів, десь молодий лікар не витримував навантаження, десь родичі пацієнта вимагали неможливого, бо роками звикали пробивати байдужість криком.
Потім ішли наради, заявки, внутрішні комісії, розмови з фондом, плани ремонту, пояснення постачальникам, суперечки щодо графіків, питання зарплат. Увечері Лада все одно спускалася в хірургію. Їй потрібно було чути живий ритм лікарні: кроки коридором, короткі репліки сестер, шелест візків, обережні прохання пацієнтів. Без цього нова посада перетворилася б на паперову клітку.
Насамперед вона переглянула все, що стосувалося клінічних досліджень. Повністю заборонити їх було не можна: як лікарка вона знала, що нові методи іноді дають шанс тим, кому вже майже нічого запропонувати. Але тепер кожен випадок проходив через незалежну комісію. Пацієнтам пояснювали ризики простими словами. Відмова більше не вважалася перешкодою для звіту. Будь-яке ускладнення фіксувалося, обговорювалося й перевірялося.
Поступово змінювалися коридори. Спершу пофарбували стіни там, де штукатурка роками осипалася на підвіконня. Потім замінили тьмяні лампи, через які нічні пости тонули в жовтій напівтемряві. До відділень почали надходити нові монітори, нормальні перев’язувальні набори, справні каталки. Діагностичний апарат, про який раніше говорили як про недосяжну мрію, нарешті запрацював в оновленому блоці.
Роман приїздив часто. Формально — як представник фонду. Він зустрічався з директором, перевіряв звіти, обговорював ремонт, розмовляв із юристами й будівельниками. Неформально — заходив до Лади.
Спершу вона тримала підкреслено діловий тон.
— По хірургічному корпусу затримка. Постачальник знову переносить строки.
— Розберуся.
— Реанімації потрібен другий апарат. Терміново.
— Запишу.
— І не дивіться так, ніби я знову не обідала.
— А ви обідали?
— Це не стосується проєкту.
— Зате стосується стійкості головного лікаря.
Вона сердито закривала папку, а він спокійно ставив на стіл контейнер з їжею. Лада бурчала, але невдовзі перестала відмовлятися…
Лада помітила зміну не відразу. Просто якось уранці, підписуючи заявку на обладнання, спіймала себе на тому, що дивиться на годинник. Роман мав приїхати після обіду. І вона чекала цього візиту не тому, що треба було обговорити рахунки. Від цього відкриття їй стало ніяково, майже страшно. Вона відклала ручку й пішла у відділення, сподіваючись розчинитися в роботі.
Того дня Роман затримався. Лада сказала собі, що їй байдуже, потім перевірила телефон, потім розсердилася на себе. Коли він нарешті зайшов до кабінету, мокрий від дощу й утомлений, вона зустріла його холодним поглядом.
— Нарада була о третій.
— Була. Тепер уже майже п’ята.
— Можна було попередити.
Він уважно подивився на неї.
— Ви хвилювалися?
— Я не люблю порушень розкладу.
— Авжеж.
— Не треба цього тону.
— Якого?
— Ніби ви все зрозуміли раніше за мене.
Роман зняв пальто, повісив на спинку стільця й сів навпроти.
— Я нічого не говоритиму, доки ви самі не захочете.
Ця фраза виявилася гіршою за будь-який жарт. Лада відвернулася до вікна. Їй хотілося повернути робочу дистанцію, але вона втомилася захищатися навіть перед собою.
— Я не вмію в це, — сказала вона тихо.
— У що?
— В очікування. У те, що людина приходить не тому, що їй потрібна операція, підпис чи термінова допомога, а просто тому, що хоче мене бачити.
Він довго мовчав, даючи її словам місце.
— Я теж не певен, що вмію, — відповів він. — Але, здається, хочу навчитися…
