Після зборів Лада знайшла Романа в коридорі. Він стояв біля вікна поруч із представниками фонду, але, побачивши її обличчя, відпустив їх коротким жестом.
— Ви знали? — спитала вона без передмов.
— Здогадувався.
— І мовчали?
— Це мав сказати колектив, не я.
— Зручна позиція.
— Чесна, — спокійно відповів він. — Я можу вкласти гроші, привезти обладнання, знайти сильного управлінця з фінансів. Але лікарню має вести людина, якій вірять тут.
Лада прихилилася до стіни. У новому призначенні було більше страху, ніж у відкритому конфлікті. В операційній усе зрозуміло: є проблема, є час, є рішення, є відповідальність. Кабінет головного лікаря здавався їй полем, де рани ховаються в папках і договорах.
— Я не впевнена, що впораюся.
— Це добрий початок.
— Ви зараз намагаєтеся мене заспокоїти?
— Ні. Я кажу, що людина, яка не сумнівається, небезпечніша.
Вона подивилася на нього зі стомленою усмішкою.
— Мені знадобиться директор, який візьме на себе фінанси, постачання, ремонти й договори. Справжній директор, без конвертів, дружніх схем і мутних послуг.
— Ми вже шукаємо такого.
— Медичні рішення мають ухвалюватися медичною радою. Не людьми, які вважають пацієнтів статтями доходу.
— Згоден.
— Будь-які клінічні дослідження — тільки через прозору комісію, незалежний контроль і нормальне пояснення пацієнтам. Людською мовою, а не паперовими формулами.
— Це буде прописано окремо.
Лада замовкла. Він не тиснув, і саме тому опиратися ставало важче.
— Ви все продумали, — сказала вона.
— Ні. Половину умов ви щойно додали. І правильно зробили.
Новий директор приїхав за місяць. Стриманий, спокійний чоловік, який умів говорити не красивими обіцянками, а строками, таблицями й зрозумілими рішеннями. Він узяв на себе господарську частину, юридичні питання, договори, плани ремонту. Лада погодилася остаточно тільки після того, як переконалася: її не збираються робити вивіскою для чужих рішень.
У перший день у новому кабінеті вона довго стояла біля столу. На поверхні лежали печатка, стос наказів, ключі від адміністративних приміщень, розклад нарад. Усе здавалося чужим. Їй хотілося втекти вниз, у хірургію, де пахне антисептиком, де медсестри говорять коротко, де людину рятують руками, а не підписами.
У двері зазирнула молода медсестра.
— Ладо Сергіївно, у перев’язувальній закінчилися стерильні серветки. Раніше ми б тиждень чекали. Тепер кому казати?…
