Роман тримався до останнього. Він дочекався, поки Софію Матвіївну відвезуть додому, поговорив із юристами, передав документи слідчим. І тільки в порожній процедурній дозволив Ладі зняти пов’язку.
— Уперта ви людина, — сказала вона, обережно відклеюючи край бинта. — Шви потягнулися. Ще трохи — і довелося б переробляти.
— Ви б упоралися, — відповів він утомлено.
Вона підвела на нього суворий погляд.
— Це не комплімент, Романе Сергійовичу. Це привід нарешті почати слухати лікарку.
Він слабо усміхнувся.
— Спробую…
Далі все відбувалося вже не на очах колективу, а в кабінетах слідчих, в експертних комісіях, у суді, у довгих протоколах і очних ставках. Для лікарні той день лишився межею: до нього люди шепотілися на кухнях і в ординаторських, після — вже не могли вдавати, що нічого не знали.
Ладу допитували багато разів. Її просили знову й знову згадувати архів, ключі, слова Кривошея, стоси карт, мить, коли вона сховала папки в сумку. Слідчі ставили запитання спокійно, повертаючись до одних і тих самих деталей. Хто був присутній? Які карти були відокремлені? Де перебували документи до колегії? Чому вона вирішила забрати частину папок? Лада відповідала. Спершу їй здавалося, що втома спотворить пам’ять, але що частіше вона говорила, то яснішим ставав ланцюг. Вона переставала бути людиною, яка випадково опинилася в чужій війні. Вона ставала свідком.
Експерти підтвердили головне: первинні карти не збігалися з підсумковими звітами. В історіях хвороби були призначення, яких не було в зведеннях. Аналізи показували погіршення, а офіційні документи розповідали про задовільну переносимість. Скарги пацієнтів ховалися в додатках, які потім зникали. Фінансова перевірка розкрила окремий шар: консультаційні договори, фіктивні послуги, закриті виплати, рахунки довірених осіб.
Сухорук тримався довго. Він заперечував усе, вимагав нових експертиз, називав те, що відбувається, змовою й помстою фонду. Черненко спершу намагався виглядати управлінцем, якого обдурили лікарі, але підписи, перекази й листування поступово стискали навколо нього кільце. Кривошей зламався першим. Людина, яка ще недавно розпоряджалася підлеглими грубим голосом, перед справжньою відповідальністю виявилася напрочуд слабкою. Він визнав, що виконував вказівки, переносив документи, допомагав приховувати карти й розумів, які відомості не можна показувати перевірці.
Роман сидів поруч із матір’ю. Обличчя його лишалося нерухомим, але Лада бачила, як міцно він тримає її руку.
Вирок оголошували в переповненій залі. Сухорук і Черненко отримали тривалі строки в виправній установі, майно, пов’язане зі злочинними схемами, підлягало конфіскації. Їх визнали винними в корупції, фальсифікації медичних документів і організації нападу. Кривошей, який співпрацював зі слідством, уникнув найтяжчого покарання, але був назавжди позбавлений права працювати в медицині. Для людини, яка звикла жити посадою й страхом підлеглих, це стало окремим падінням.
Коли суддя закінчив читати, Лада не відчула тріумфу. Не було тієї радості, яку іноді малюють в історіях про справедливість. Було спустошення. Правосуддя виявилося не гучним фіналом, а довгою дорогою, після якої хочеться сісти в тиші й не чути жодних голосів.
Але лікарня не могла чекати, поки всі відновляться. Після арештів, перевірок і суду вона лишилася з порожніми кабінетами, недовірою, старими звичками й людьми, які раптом усвідомили, що далі треба жити інакше.
За кілька тижнів колектив зібрали в тому самому конференц-залі. Лада зайшла туди зі звичним бажанням сісти посередині й розчинитися серед білих халатів. Але старша медсестра хірургічного відділення підвелася першою.
— Ми говорили з людьми, — сказала вона представникам фонду й тимчасовій адміністрації. — Нам потрібен головний лікар, якому можна вірити. Не тому, що він гарно виступає, а тому, що ми бачили його в роботі.
Лада відчула недобре.
— Колектив пропонує призначити Ладу Сергіївну Руденко.
Зал підтримав її не гучною овацією, а рівними, впевненими оплесками. Лада сиділа приголомшена, не знаючи, куди подіти руки.
— Ви серйозно? — сказала вона, коли їй передали мікрофон. — Я хірургиня. Я вмію оперувати, сваритися через витратні матеріали й засинати в ординаторській. Керувати лікарнею — зовсім інше.
— Тому ви й потрібні, — відповіла старша медсестра. — Бо ви спершу лікарка, а потім начальниця…
