— Дякую вам, лікарко, — сказала вона неголосно.
Лада відчула, як щипає очі. Перед нею було не прізвище на обкладинці, не рядок про побічний ефект, не доказ для суду. Перед нею була жива людина, чиє життя зламали, а потім накрили печатками.
Черненко першим зрозумів, що мовчання небезпечне.
— Романе Сергійовичу, якщо подібне справді сталося, це жахливо, — заговорив він швидко, натягнуто співчутливо. — Але прошу не змішувати медичний процес і адміністративну роботу. Я займався фінансами, господарськими питаннями, договорами. Призначення пацієнтам — зона відповідальності головного лікаря. Я не міг втручатися в лікування.
Роман повернувся до нього.
— Ви серйозно сподіваєтеся сховатися за посадовою інструкцією?
— Я говорю про факти. Підписи в картах ставив не я.
— Зате договори з компаніями проходили через вас. Платежі — через вас. Закриті доплати — через ваші схеми й довірених людей. Але зараз ідеться не лише про це.
Він розстебнув піджак і підняв край сорочки. Зал ахнув. На правому боці під ребрами виднілася широка пов’язка, на білій марлі проступили свіжі сліди крові. Лада мимоволі ступила ближче: лікарка в ній на секунду виявилася сильнішою за все, що відбувалося.
— Дві доби тому на заміській трасі на мене напали, — сказав Роман. — Мене намагалися вбити, щоб я не доїхав сюди й не довів перевірку до кінця. Нападників затримано. Вони вже дають свідчення про замовників.
Черненко зблід.
— Це абсурд…
— Це матеріали слідства, — відрізав Литвиненко. — Їх оцінить суд. Але колектив має знати: Лада Сергіївна знайшла мене в машині й урятувала мені життя. Якби вона проїхала повз, сьогодні ваша брехня могла б пролунати без заперечень.
Софія Матвіївна міцніше стиснула руку Лади. Її щоками текли тихі сльози: син, очевидно, не розповідав їй, наскільки близько підійшов до смерті…
Черненко зірвався першим. Його холодна стриманість зникла так різко, ніби маску зірвали разом зі шкірою.
— Це не я! — вигукнув він, вказуючи на Сухорука. — Я був проти крайнощів! Це він зв’язувався з цими людьми. Він вирішував щодо препаратів. Він тиснув на лікарів. Я тільки підписував те, що приносили на погодження!
Сухорук схопився, забувши про свою колишню повільну важливість.
— Ти що мелеш, Степане? Гроші ділили разом, звіти готували разом, а тепер вирішив одного мене втопити?
— Досить, — сказав Роман.
Він вимовив це неголосно, але в залі стало тихо. Біля дверей з’явилися охоронець і кілька працівників поліції. Вони зайшли спокійно, без метушні, і саме ця буденна впевненість остаточно показала: це не вистава, не погроза й не спроба налякати. Це кінець тієї влади, яка надто довго трималася на страху.
Сухорук спробував щось сказати, але слова застрягли. Черненко опустився на стілець, ніби з нього витягли всі сили. Кривошей сидів мокрий від поту, з блукаючим поглядом, ніби сподівався, що зараз усе ще можна повернути в архів і замкнути на ключ.
— Далі з вами говоритимуть не інвестори й не лікарі, — сказав Роман. — А ті, хто займається злочинами.
Лада стояла поруч із Софією Матвіївною, усе ще тримаючи її руку. Уперше за роки їй здалося, що стіни цієї лікарні чують не тільки накази згори, не тільки погрози й зручні звіти, а й правду…
