Вона підняла одну з папок.
— Люди приходили сюди по лікування. Вони довіряли лікарям, підписували папери, вірили словам начальства. А їхній біль перетворювали на зручні цифри.
Сухорук підвівся повільно, ніби все ще намагався повернути собі колишню важку владу.
— Колеги, прошу зберігати розсудливість. Перед вами емоційний виступ шанованої, але очевидно перевтомленої лікарки. Документи могли бути змінені ким завгодно. Ми не знаємо, де вони перебували, хто до них торкався, хто зацікавлений у цій провокації.
Він повернувся до Романа.
— У вас немає доказів, що я особисто вчинив щось незаконне. Жодного.
Литвиненко ледь нахилив голову.
— Хочете особистих доказів, Богдане Павловичу? Добре…
Бічні двері відчинилися. До зали повільно вкотили інвалідний візок. У ньому сиділа літня жінка з прямою спиною й спокійним, стомленим обличчям. На колінах лежав плед, тонкі пальці тримали його край. У її очах не було ні театрального звинувачення, ні бажання справити враження. Тільки стриманий біль людини, яку надто довго змушували бути «випадком» у чужому звіті.
Лада одразу зрозуміла, хто перед нею.
Софія Матвіївна Литвиненко.
Сухорук теж упізнав її. Його обличчя змінилося миттєво. Самовпевненість ніби обсипалася, шкіра стала сірою, губи прочинилися, але слів він не знайшов. Кривошей сів назад так різко, ніби в нього підкосилися ноги.
Жінку підвезли ближче. Вона простягнула руку Ладі й стиснула її пальці слабше, ніж хотіла, але міцніше, ніж могла…
