— Гаразд, — сказала вона. — Я прийду…
За день конференц-зал заповнився раніше призначеного часу. Люди займали місця, перемовлялися, нервово позирали на президію. У повітрі стояло очікування, важке й в’язке. Усі відчували: сьогодні буде сказано щось важливе, але ніхто не знав, куди хитнеться шалька.
Першим до трибуни вийшов Черненко.
— Шановні колеги, — почав він урочисто. — Перевірка, проведена фахівцями фонду, суттєвих порушень у роботі закладу не виявила. Окремі технічні зауваження є, як і в будь-якій великій системі, але вони не ставлять під сумнів ефективність нинішнього керівництва.
Залом пройшов тихий, розчарований шум. Хтось опустив очі. Медсестри, які ще недавно сподівалися на зміни, знову зіщулилися, ніби приготувалися до старого порядку.
— Отже, — вів далі Черненко, — чинна адміністрація зберігає повноваження, а фонд приступає до фінансової участі на раніше погоджених умовах.
Сухорук відкинувся на спинку крісла. Кривошей помітно видихнув.
І тоді Роман Литвиненко підвівся.
Він підійшов до трибуни без поспіху. Черненко спробував затриматися біля мікрофона, але Роман м’яко, без грубості, відсунув його вбік. Зал миттєво стих.
— Степан Юрійович дещо випередив події, — сказав він рівно. — Аудит справді завершено. Але директор ознайомлювався лише з проміжною частиною. Підсумковий висновок стосується не технічних недоліків. Він стосується злочинів.
На сцені хтось нервово кашлянув. Усмішка Черненка застигла, втративши будь-яке життя.
— Моя команда зіставляла звіти, фінансові документи й первинні медичні дані. Клінічні випробування самі по собі не є порушенням. Вони можуть проводитися законно, під контролем і з реальною згодою пацієнта. Але тут контроль перетворили на ширму. За винагороди від компаній керівництво підписувало потрібні висновки, приховувало тяжкі наслідки й подавало небезпечні схеми як успішні.
Сухорук різко випростався.
— Це брехня!
Роман навіть не повернув голови.
— Коли перевірка наблизилася до архіву, частину документів спробували прибрати. Але знайшлася людина, яка відмовилася брати участь у знищенні доказів.
Він подивився в зал.
— Ладо Сергіївно Руденко, прошу вас…
Вона взяла папки.
— Це оригінальні медичні карти пацієнтів, які брали участь у випробуваннях за останні роки, — почала вона тихо. Голос здригнувся, але не зірвався. — У них зазначені реальні призначення, результати аналізів, погіршення, ускладнення й підписи відповідальних осіб. Напередодні Назар Петрович Кривошей наказав мені спуститися в архів і відокремити саме ці справи. Терміново, без комісії, без реєстрації, одразу після того, як Роман Сергійович запросив первинні документи.
Кривошей схопився.
— Що ти верзеш? Я просив розібрати архів! Звичайна робота! А ти вкрала службові папери й тепер будуєш із себе праведницю перед новим хазяїном!
Залом прокотився невдоволений гул.
— Дайте їй говорити! — вигукнула літня медсестра з другого ряду. — Ладу Сергіївну вся лікарня знає. Вона пів міста з операційного столу підняла. Їй брехати нема чого!
Голоси підтримки спалахнули в різних місцях. Лада раптом перестала тремтіти. Кривошей, який ще вчора розпоряджався її часом і страхом, тепер виглядав не грізним, а жалюгідним. Він боявся. І тому кричав.
— Ви не просили розібрати архів, Назаре Петровичу, — сказала вона вже твердіше. — Ви наказали відокремити карти з тяжкими ускладненнями, інвалідністю й несприятливими наслідками. Коли я спитала, навіщо такий поспіх, ви сказали, що ці папки, імовірно, спалять. Я лікарка. Я вмію читати історії хвороби. І я бачила, як реальні записи розходяться зі звітами, які йшли від імені лікарні…
