Це були не просто папери. Для нього кожен рядок ставав відповіддю на роки безсилля, на запитання матері, на власну провину, на чужу брехню, яку тепер можна було тримати в руках.
— Ладо… — уперше він вимовив її ім’я без по батькові й одразу ніби сам це помітив. — Ви навіть не уявляєте, що зробили.
— Уявляю, — відповіла вона. — Я лікарка. Я бачила карти інших пацієнтів. Там не абстрактна статистика, Романе Сергійовичу. Там люди, яким стало гірше, а потім хтось акуратно написав, що все йде за планом.
Він закрив папку й обережно поклав долоню зверху.
— Уночі ви врятували мені життя. Зараз — справу, заради якої я сюди повернувся. Без цих документів вони б знову викрутилися: сказали б, що я мщуся за матір, що фонд тисне на заклад, що немає доказів. Тепер докази є.
Він підвівся надто різко й одразу зблід. Лада ступила до нього.
— Сядьте. Шви не люблять ваших драматичних жестів.
— Я вже зрозумів, що сперечатися з вами небезпечно.
— Не небезпечно. Марно.
Він слухняно сів, але погляду не відвів.
— Мені потрібна ваша допомога ще раз.
Лада напружилася.
— Яка?
— Післязавтра буде фінальна колегія. Формально — підсумки аудиту. Насправді — єдиний шанс розкрити все публічно: при колективі, представниках адміністрації, юристах фонду. Я можу вийти з документами, але для багатьох я людина ззовні. Багата, приїжджа, з охороною. Керівництво спробує подати це як переділ впливу.
— І ви хочете, щоб виступила я.
— Так. Ви знаєте лікарню зсередини. Вас поважають. Я розмовляв із людьми неофіційно. Про вас говорять як про лікарку, яка може бути різкою, впертою, незручною, але не брехливою. Якщо ви розкажете, як вас відправили в архів і що ви там побачили, зал вам повірить.
Лада відвернулася до вікна. У склі відбивалася кухня: троянди у вазі, дві чашки, блідий чоловік із пов’язкою, стос документів, здатний перевернути все, що вона звикла вважати своєю роботою.
— Після цього вони мене знищать, — сказала вона.
— Спробують.
— Мене можуть звільнити, облити брудом, виставити злодійкою службових документів.
— Я не залишу вас саму.
Вона подивилася на нього. Він не виголошував красивих обіцянок. Просто говорив те, за що був готовий відповідати.
— Я боюся, — зізналася Лада.
— Це не робить вас слабкою.
Вона заплющила очі й згадала обличчя людей із карт. Потім — нічний туман, його руку на своєму зап’ясті, слово «не можна», сказане крізь біль. Відмовитися зараз означало знову дозволити комусь переписати правду…
