Роман подивився на неї серйозно, без колишньої легкої усмішки.
— Люди, які зараз керують вашою лікарнею, два дні тому найняли місцевих кримінальників, щоб я не доїхав до міста. Вони знали, що в мене є відомості про хабарі, фіктивні звіти й клінічні випробування. Вочевидь, вирішили, що простіше прибрати людину, ніж зупинити перевірку.
Лада повільно відкинулася на спинку стільця. Чутки про Сухорука й Черненка ходили давно: комусь зробили операцію без оформлення, чиїсь гроші розчинилися в договорах, чиїсь скарги зникли. Але чутки — одне. Замовлений напад на трасі — зовсім інше.
— Чому ви їхали самі? — спитала вона після паузи. — Якщо розуміли, з ким маєте справу.
— Не розумів до кінця, — визнав він. — Я збирався заїхати до батьківського дому, а не на зустріч зі злочинцями. У великому місті я часто їжджу без охорони. Сів за кермо — і поїхав. Мені здавалося, це нормальна свобода. Тепер знаю, що іноді вона має вигляд самовпевненості.
Він скривився, поправляючи руку біля правого боку. Лада автоматично оцінила його дихання, колір обличчя, напруження губ.
— Сьогодні я зажадав оригінали карт, — вів далі Роман. — Годину тому мої юристи отримали архівні папки. Там усе чисто. Надто чисто. Немає тяжких ускладнень, немає інвалідності, немає серйозних побічних реакцій. Тільки акуратні формулювання, зручні для звіту.
— Бо небезпечні карти прибрали, — тихо сказала Лада.
Він замовк.
— Ви це знаєте?
— Я їх бачила. Кривошей змусив мене сортувати справи одразу після вашого запиту. Окремо — тих, у кого були ускладнення, побічки, тяжкі наслідки. Коли я спитала навіщо, він зірвався й сказав, що їх, імовірно, спалять.
Роман провів долонею по обличчю. Уперше він виглядав не лише втомленим, а й майже розгубленим.
— Якщо вони встигли знищити оригінали, суду буде складніше. Непрямі відомості є, свідчення будуть, але потрібні підписи, призначення, аналізи. Папери, які неможливо оголосити фантазією фонду.
Він говорив уже тихіше:
— Для мене ця лікарня не просто об’єкт інвестицій. Тут лікувалася моя мати. Софія Матвіївна. Вона сама захотіла лікуватися тут, казала, що в знайомих стінах їй спокійніше. Я поступився. Досі не можу собі цього пробачити. Її включили у випробування препарату, хоча стан не вимагав такого ризику. Після лікування вона перестала ходити. Незалежні лікарі потім сказали: ускладнення пов’язане з тією схемою. А тут усе списали на вік.
Лада підвелася. Роман нерозуміюче подивився на неї. Вона вийшла до передпокою й повернулася з важким стосом папок. Верхньою лежала карта Софії Матвіївни Литвиненко.
— Не все встигли знищити, — сказала вона. — Я не змогла віддати це їм…
