Софія Матвіївна ставилася до цього з тихою мудрістю. Вона не ставила зайвих запитань, але щоразу, коли Лада приїздила оглянути її чи просто випити чаю, дивилася на них так, що ставало ясно: від неї нічого не приховати.
— Ви обоє надто серйозні, — сказала вона якось, коли Роман вийшов відповісти на дзвінок. — Життя не любить, коли його весь час тримають на відстані.
Лада знітилася.
— Ми просто обережні.
— Обережність добра на слизькій дорозі, — м’яко відповіла Софія Матвіївна. — А поруч із близькою людиною іноді треба дозволити собі крок.
З часом Роман став затримуватися в місті дедалі довше. Спершу це пояснювалося лікарнею: надто багато рішень вимагали його участі. Потім з’явилися нові справи фонду — реабілітаційний центр, навчання молодих лікарів, кілька місцевих проєктів, які давали людям роботу. Лада жартувала, що він приїхав рятувати лікарню, а в підсумку взявся лікувати все місто.
— У вас професійна деформація, Ладо Сергіївно, — відповідав він. — Ви всюди бачите пацієнтів.
— А ви всюди бачите інвестиційні можливості.
— Отже, діагноз у нас обох хронічний.
Вони сміялися, і цей сміх здавався Ладі майже незвичною розкішшю. У лікарні сміх зазвичай був коротким, утомленим, захисним — способом не зірватися після тяжкої зміни. З Романом він повертав їй відчуття звичайного життя.
— Наради з фондом у нас стали напрочуд регулярними.
— Вам не подобається контроль інвестора?
— Мені подобається, коли головний лікар іноді усміхається. Для закладу це корисний показник.
Лада хотіла обуритися, але не змогла. Надто давно їй не говорили про її усмішку як про щось важливе…
