— О восьмій відпрошуся з роботи й поїду з тобою, — сказала я, збираючи ноутбук. — Обговоримо все з перевіряльниками. Переодягайся, часу небагато.
Наступний тиждень моїм робочим місцем стала конференц-зала сімейної компанії. Співробітники перешіптувалися, дізнавшись, навіщо приїхала дружина генерального директора, але відволікатися на це було ніколи. На столах лежали папки, навпроти сиділи інспектори, і кожна спірна витрата вимагала окремої розмови.
Перевіряльники знали свою справу. Вони поверталися до незручних рядків, ставили під сумнів рахунки, просили обґрунтувати віднесені витрати. Старший інспектор постукував по столу, чекаючи відповіді. Поруч зі мною Андрій помітно напружувався, і на лобі в нього виступав піт. Я відкривала потрібну папку.
Там, де бухгалтер справді помилився в даті, періоді чи записі, я це визнавала. Там, де витрата була законною, пред’являла підтвердження й пояснювала, чому компанія має право її враховувати. Нормативні положення, роз’яснення податкової служби, первинні документи — усе мало говорити про одну операцію, а не існувати трьома різними версіями. Спокій вдавалося зберігати саме тому, що за моїми словами стояли папери.
Поступово характер запитань змінився. Перевіряльники й далі вимагали обґрунтувань, але вже слухали їх уважно. Коли акт нарешті підписали, стало ясно: компанія відбулася невеликим адміністративним штрафом. Величезних донарахувань, що обчислювалися мільярдами, і блокування рахунків вдалося уникнути.
Полегшення прийшло не відразу. Увесь тиждень я звикала до того, що будь-яке пояснення зараз перевірять ще раз, попросять відкрити наступну сторінку й порівняти її з попередньою. Навіть після підписання акта в голові залишалися запитання й відповіді. Але довкола вже зітхали вільніше, перемовлялися невимушеніше. Для компанії цей тиждень перестав бути загрозою, а для мене закінчилася робота, у якій не можна було дозволити собі ні розгубитися від чужого тиску, ні обіцяти більше, ніж підтверджують документи.
У п’ятницю це відзначали в найбільшому ресторані міста. Партнери й співробітники оточували Андрія, підіймали келихи, знову змушували його пити. Я сиділа осторонь із водою. Під час перевірки моє місце поруч із ним було цілком визначеним; тепер, серед привітань і святкування, я знову не розуміла, де воно. Робота закінчилася. Можна було знову стати непомітною.
Близько одинадцятої вечора Андрій уже нетвердо тримався на ногах. Водій допоміг довести його до машини, я відчинила дверцята й сіла слідом. Усю дорогу він лежав, відкинувши голову на спинку сидіння. Вдома нам удвох вдалося підняти його до спальні. Водій пішов, і я залишилася біля ліжка.
Я вже збиралася йти на звичний диван, коли Андрій схопив мене за зап’ястя. Його пальці зімкнулися несподівано міцно. Він розплющив очі, спробував притягнути мене ближче.
— Дякую, — вимовив він. — Без тебе я б усе втратив. Пробач мені. За те, як я з тобою поводився.
Він говорив невиразно, але я почула кожне слово. Замість звичного відчуження в голосі звучали вдячність і жаль. Після всіх його докорів ця несподівана теплота зворушила мене. Мені вірилося, що зараз він говорить щиро: пережита криза змусила його побачити те, чого він раніше не хотів помічати. Серце здригнулося, хоча відповідала я, як і раніше, спокійно.
Я звільнила зап’ястя й підтягнула плед йому на груди.
— Спи. Ти випив. Я сама вирішила допомогти, повертати борг мені не треба.
Уранці я приготувала легкий курячий бульйон. Дві тарілки знову з’явилися на столі, а біля тарілки Андрія я поставила склянку розсолу. Він спустився, завагався, побачивши мене, і сів навпроти. Вигляд у нього був змучений. Якийсь час Андрій тримав ложку, потім скуштував бульйон.
— Смачно. Дякую.
Я кивнула. Більше ми майже не розмовляли, але колишнього холоду в мовчанні вже не було. Коли я почала збирати посуд, Андрій підвівся й забрав тарілки.
— Я помию. Іди збирайся на роботу.
Я навіть не відразу відпустила стос. Він виріс серед людей, яким не доводилося займатися такими дрібницями, і біля мийки тримався незграбно. Я поступилася місцем і кілька секунд дивилася, як він вовтузиться з піною. У цьому незграбному старанні було більше переконливості, ніж у вчорашніх словах. Він не просто дякував. Він уперше сам узяв на себе хатню справу, яку раніше залишав мені…
