Двері кабінету стояли відчинені. Андрій сидів на килимі перед трьома ноутбуками, довкола лежали папки й розсипи аркушів. На стільцях місця теж майже не лишилося. Я тихо постукала по одвірку тричі. Він різко підвів голову.
— Що ще? У мене зараз немає часу розмовляти.
— Я у справі. Знаю про перевірку й хочу допомогти зі звітністю.
Він кілька митей дивився на мене, потім усміхнувся криво й підвівся з підлоги.
— Ти серйозно? Тут не навчальна задача. Три аудиторські фірми відмовилися, а ти збираєшся впоратися? На чому тримається така впевненість? На роботі в маленькій конторі?
Відповідати на тон було безглуздо. Я підійшла до столу, взяла зведений звіт і переглянула його. Помилка у витратах за позиками кидалася в очі, варто було зіставити рядки.
— У мене атестат податкового консультанта і шість років практики. Занедбаний облік — моя робота. А в цьому звіті, наприклад, відсотки за позиками враховано без дотримання встановленого обмеження. Подаси його так — ці витрати не приймуть до вирахування.
Я поклала аркуш перед ним. Андрій подивився спершу на вказане місце, потім на мене. Крива усмішка зникла. Уперше за всю розмову він слухав не дружину, якій не довіряв, а фахівчиню, що назвала конкретну проблему.
— Зараз сперечатися зі мною просто ніколи, — продовжила я. — Дай диск із базою і покажи необроблені документи. Я ними займуся. Зараз треба працювати, а не з’ясовувати, хто на що здатен.
Я простягнула руку. Він не одразу зрушив з місця; на обличчі ще трималася впертість, але за нею вже читалося вагання. Нарешті Андрій дістав зовнішній жорсткий диск і віддав мені, потім указав у куток.
— Папери за два роки там. П’ять коробок. База вся на диску. Допомога потрібна?
— Зараз ні. Тобі треба поспати. Завтра доведеться розмовляти з інспекторами, і краще робити це з ясною головою.
Зовнішній диск лежав поруч із моєю рукою. По старі документи я приходила сюди потай. Тепер Андрій сам передав базу й показав коробки. Я не сприймала це як довіру до мене в усьому: він був виснажений, інші фахівці відмовилися, вибору майже не лишилося. Але вперше мені дозволяли зробити те, що я справді вміла. Треба було зосередитися на документах, не витрачати ніч на старі образи й не підміняти роботу бажанням довести йому власну правоту.
Я звільнила місце, під’єднала диск до свого ноутбука й сіла. Андрій ще якийсь час стояв поруч, ніби не міг змусити себе відійти. Потім дістався дивана в кутку й заснув.
Коробки довелося розбирати за датами й видами операцій. На одних аркушах були відповіді до розбіжностей із програми, інші допомагали відновити послідовність. Я зіставляла, поверталася до попередніх рядків, виправляла проведення. Для мене це вже не було купою безладного паперу. Між документами поступово виникали зв’язки, і там, де Андрій бачив суцільний провал, починали вирізнятися окремі помилки, з якими можна працювати.
Головне полягало не лише в тому, щоб отримати збіжні підсумки. Інспекторам треба було показати причини розбіжностей: де неправильно віднесли суму, де переплутали період, які витрати підтверджуються. Пояснення мало витримувати перевірку, а не просто заспокоювати керівництво. Я складала його разом з аналізом, поки поруч рівно дихав Андрій і принтер порушував нічну тишу.
О п’ятій ранку я зберегла останнє виправлення. На столі лежали три комплекти: аналіз відсоткових витрат, пояснення, клопотання про продовження строку подання документів. Найважливіші папери з п’яти коробок уже були зібрані окремо. Коли Андрій прокинувся й різко сів, я скріплювала останній комплект.
Він підійшов, узяв аркуші й почав читати. Тепер йому не треба було вдивлятися в хаос на екрані: розрахунки складалися, пояснення мали послідовність, поруч стояли посилання на чинні норми. Він перегортав повільно. Пальці, що тримали папери, ледь помітно здригнулися.
Я підвела очі. Андрій дивився на мене серйозно, без колишньої ворожості й підозри. Він щойно прочитав розрахунки, які давали компанії можливість вийти з майже безнадійного становища, і тепер бачив у мені людину, що зуміла допомогти. Уперше від дня весілля я відчула його щиру повагу…
