Місяць потому мені ледве вистачало доби на звичайні справи. У клієнтів підійшли строки податкової звітності, документи множилися, телефон майже не замовкав. І все ж робоча метушня здавалася терпимою порівняно з тим, що відбувалося у Коваленків.
Сімейна компанія отримала повідомлення про позапланову перевірку. Справа не обмежувалася кількома запитаннями інспектора: належало розібратися з відшкодуванням податку на додану вартість за останні два роки. Що ближче ревізія підходила до конкретних документів, то ясніше ставало, наскільки погано вели облік.
У п’ятницю я чистила на кухні фрукти й чула розмову з їдальні. Там вечеряли Андрій і його батько. Спочатку до мене долинали окремі слова, потім брязнув посуд і голос свекра став гучнішим.
— Як ти довів бухгалтерію до такого стану? Де первинні документи? Чому у звітах одне, а в регістрах інше? Чим увесь цей час займався твій головний бухгалтер?
— Він приховував проблеми, батьку. Лише коли інспектори зажадали звірки заборгованостей, зізнався, що частину оригіналів втрачено. Тепер намагаємося звести програму з вхідними й вихідними рахунками. Поки не виходить.
Андрій говорив стомлено. Між фразами виникали паузи, у яких чулося більше тривоги, ніж у самих словах.
— Якщо наступного тижня ми не дамо пояснень, справа може закінчитися величезними донарахуваннями й штрафом. Під загрозою і банківські рахунки.
— Тоді залучай людей ззовні! Хай коштують скільки завгодно. Знайди аудиторів, консультантів — тих, хто вміє розв’язувати такі питання.
— Я вже звертався до трьох найбільших фірм міста. Усі подивилися документи й відмовилися. За кілька днів ніхто не береться розплутати цей завал і відповідати за результат.
Стілець відсунувся. Свекор закашлявся, довго не міг зупинитися, а потім пішов нагору. Коли я внесла фрукти, Андрій сидів, вчепившись пальцями у волосся. Краватка з’їхала набік, комір був розстебнутий. Він навіть не намагався прибрати звичний незворушний вигляд. Він відповідав за компанію і тепер не міг відмахнутися від її бід ані різким словом, ані становищем у родині.
Кілька ночей поспіль із кабінету до ранку долинали звуки принтера. Андрій спускався по каву, повертався до паперів, знову спускався. Під очима залягли тіні. Іноді я бачила його біля кухонного столу з чашкою, і важко було впізнати людину, яка в першу ніч так упевнено пояснювала, що не потребує мене.
Я розуміла масштаб лиха. Шість років у консалтингу, десятки перевірок, чужі занедбані бази — мені доводилося розбирати подібне. Зникла первинка сама по собі створювала серйозну проблему, а разом із помилками в програмі та спробами бухгалтера їх приховати перетворювалася на ланцюг, де одна розбіжність тягла за собою наступну. Зараз не можна було просто виправити кілька цифр. Треба було зрозуміти, звідки взялася кожна з них, і зуміти пояснити це перевіряльникам.
Одного вечора Андрій увійшов на кухню зі зім’ятими аркушами в руці. Жбурнув їх у відро, налив води й випив одразу всю склянку. Я перестала витирати стіл. Кілька секунд ми мовчали, зайняті кожен своїм: він — безсиллям перед черговою невдачею, я — запитанням, яке вже не виходило відсунути.
Наша домовленість дозволяла мені не втручатися. Мене тут не просили бути опорою, мені наполегливо пояснювали, що я чужа. Можна було повернутися до своїх клієнтів і залишити Андрієві його окреме життя разом з усіма неприємностями. Згадувати при цьому, як легко ця родина відмовилася від тата, було особливо гірко.
Але в компанії минула батькова молодість. Свекор будував її роками. Якщо вона розвалиться, а архіви виявляться опечатаними, я можу втратити доступ до того, що ще здатна знайти. І, окрім власного розслідування, залишалося просте відчуття: бачити біду, знати, що можеш допомогти, і відвернутися я не вміла. Я зняла фартух і пішла нагору…
