Адресу Василя мені вдалося дізнатися через знайомих бухгалтерів. Він жив у рідному селі, далеко від міста. У суботу я сіла в перший міжміський автобус і наступні шість годин провела в дорозі, поки міська метушня за вікнами поступалася місцем лісам.
На автостанції довелося шукати машину далі. Місцевий водій погодився відвезти мене старим позашляховиком. Понад десять кілометрів ми проїхали ґрунтівкою під низьким похмурим небом. Попереду вже збирався злива, і дорога виглядала так, ніби дощ тут ніколи до ладу не припинявся.
Водій зупинився біля вузької стежки й показав на перекошений дерев’яний будинок серед сосен і беріз.
— Василь живе там. Далі машина не пройде, доведеться пішки.
Я надягла рюкзак, підгорнула штани до колін і пішла. Майже відразу хлинув дощ. Кросівки грузли, багнюка набивалася на підошви, вітер кидав мокре волосся в обличчя. За пеленою води будинок то зникав, то знову проступав попереду. Після шести годин дороги залишалося зовсім трохи, але кожен крок давався важче за попередній.
Біля самого ґанку я ледве трималася на ногах. У цю мить біля початку стежки різко загальмував дорогий позашляховик, увесь у брудних бризках. Дверцята розчахнулися, чоловік кинувся до будинку, на ходу розкриваючи чорну парасолю. Я підвела голову й побачила Андрія.
Плечі його костюма вже намокли, штани були в багнюці. Він нахилив парасолю наді мною й простягнув руку.
— Вставай. Давай допоможу.
Андрій міцно взяв мене за руку й допоміг випростатися. Я розгублено дивилася на нього, не розуміючи, як він опинився в цій глушині. Його поява була цілковито несподіваною. Але, вдивляючись у знайоме обличчя, я бачила вже не колишню зневагу, а біль і щире каяття.
— Навіщо ти приїхав? — запитала я й спробувала вивільнитися.
Він не відпустив. Крізь шум дощу його слова доводилося вловлювати, але сказані вони були виразно.
— Просити пробачення. Я розібрався з п’ятьма мільйонами. Це Володимир влаштував переказ і підставив тебе. Я мав повірити тобі, а не йому. Дай мені можливість виправити те, що я зробив. Я хочу шукати правду разом із тобою. Хочу допомогти повернути твоєму батькові його ім’я.
Дощ стукав по парасолі. Андрій більше не ховався за гордістю: він визнав, що був неправий, і просив можливості все виправити. Я дивилася на нього й бачила щире каяття. Від цього образа, з якою я покинула особняк, втрачала свою гостроту.
Я більше не хотіла відштовхувати його. Зараз він був поруч і збирався пройти зі мною шлях, заради якого я колись увійшла в його родину. Я повірила йому, видихнула й ледь кивнула.
— Добре. Ходімо до Василя вдвох.
Під однією парасолею ми дісталися до дверей. Стукати довелося довго. Нарешті всередині почувся рух, двері відчинилися, і я побачила татового помічника.
Він дуже постарів. Сивина, змарніле обличчя, глибокі зморшки — я пам’ятала його іншим. Кілька секунд Василь вдивлявся в мене, потім у тьмяних очах майнуло впізнавання.
— Марина? Невже ти? Миколина донька?
— Я, дядьку Василю. Мені треба поговорити з вами про батька. Про те, що сталося три роки тому.
Він відвів погляд. Тяжко зітхнувши, відступив, пропускаючи нас до хати. У тісній кімнаті невдовзі з’явилися дві кухлі гарячого чаю. Можна було нарешті зігріти пальці, але я майже не помічала тепла. Людина, до якої привели місяці пошуків, сиділа переді мною й мовчала…
