— Ви знаєте, що було з тими рахунками й зниклими грошима, — сказала я. — Тато помер, так і не зумівши захиститися. Невже його ім’я назавжди залишиться ім’ям злодія? Будь ласка, розкажіть. Я прошу вас заради нього.
Василь підняв кухоль, але руки тремтіли. Він відпив і надто сильно поставив його на стіл. Очі почервоніли.
— Пробач, Мариночко. Я злякався. Тоді Володимир велів закуповувати матеріали за завищеною ціною, а різницю забирав. Твій батько це побачив. Збирався розповісти раді директорів. Володимир почав йому погрожувати.
Я слухала, боячись перебити. Поки що звучало те, до чого вже вели документи, але за цим зізнанням відчувалося ще щось, від чого Василеві було особливо важко перейти до наступних слів.
— Потім він узявся за мене. Погрожував моїй родині, їхнім життям. Змусив украсти печатку й підписати приймальні документи за Миколу. Я злякався. Зробив, що наказали.
Він більше не дивився на мене.
— Коли твого батька звинуватили, я знав, чому на паперах стоїть його ім’я. Після його смерті не зміг там залишатися. Звільнився й поїхав сюди. Думав сховатися, а від цього все одно не сховаєшся.
Той чужий розчерк у папці тепер перестав бути лише моєю здогадкою. Людина, яка його поставила, сиділа через стіл. Я шукала свідчення татової невинуватості й знайшла його в зізнанні людини, якій батько довіряв. Від полегшення й болю руки тремтіли водночас.
Я дістала з рюкзака заздалегідь підготовлену заяву до поліції.
— Ви зможете повторити це офіційно? Дасте свідчення, щоб тата виправдали?
Василь подивився на папір, потім на мене. Він не відповів одразу, і в ці кілька секунд я знову відчула, як багато залежить від чужого рішення. Фотографії залишалися фотографіями. Зараз потрібно було, щоб він перестав мовчати.
— Дам. Я перед вами обома в боргу. І в мене дещо залишилося. Записник: дати, скільки товару насправді прийшло, які суми Володимир змушував вписувати. Я все занотовував. Забери його, там можна перевірити.
Він важко підвівся, пішов до дальньої кімнати й повернувся зі старим записником у шкіряній палітурці. Я прийняла його обома руками. Сльози заважали дивитися на потерту обкладинку. Три роки тато залишався винним у чужих розмовах, а тепер у мене були і людина, готова сказати правду, і записи, що пов’язували її з конкретними закупівлями…
