На зворотному шляху я притискала рюкзак до грудей. За вікном стояла ніч, по склу ковзало світло ліхтарів. Андрій сидів поруч і час від часу поправляв плед на моїх плечах. Від колишньої пихи в його обличчі не лишилося нічого. Можна було мовчати, не захищаючись від того, хто поруч.
— Що робитимеш завтра? — запитав він.
— Передам матеріали слідчим. Володимир має відповісти за все.
Андрій кивнув і накрив мою стиснуту долоню своєю. Я машинально спробувала відсторонитися, але він утримав руку.
— Зачекай. Я не прошу відмовитися від поліції. Але в дядька зв’язки й великий пакет акцій. Якщо він дізнається про заяву заздалегідь, спробує вивести активи, підготувати алібі. Поки в нього влада в компанії, він небезпечний. Спершу треба позбавити його цієї можливості.
Я подивилася на Андрія. У його пропозиції не було прохання пощадити родича. Він говорив про порядок дій, про те, як не дати Володимирові скористатися часом. Після того, що дядько вже провернув із п’ятьма мільйонами, можливість нової хитрості не здавалася порожнім страхом.
— Що ти пропонуєш?
Андрій дістав телефон і зателефонував своєму помічникові.
— Повідом членів ради. Завтра о дев’ятій ранку — екстрені збори акціонерів. Питання про важливі кадрові зміни в керівництві. Простеж, щоб Володимир обов’язково був присутній.
Закінчивши розмову, він повернувся до мене.
— Він якраз збирався завтра домогтися голосування за моє усунення. Нехай отримає збори. Перед батьком та іншими акціонерами ми покажемо документи. Коли він втратить управління й можливість втручатися, далі діятимуть слідчі.
Я обдумала його слова й погодилася. Уперше ми обирали наступний крок разом, і Андрій спирався на мої матеріали, а я — на його знання того, що відбувається в керівництві. У кожного була своя частина роботи, але мету більше не доводилося приховувати одне від одного.
У місті ми попрямували до окремого офісу Андрія, про який не знали сторонні. До ранку звіряли записи Василя з контрактами й рахунками, збереженими на моїй флешці. Дати, реальна кількість товару, суми в документах — усе мало бути подано так, щоб присутні самі побачили розбіжності. Не звинувачення, виголошене з трибуни, а матеріал, який кожен зможе відкрити перед собою.
Копір працював майже безперервно. Ми підготували п’ятнадцять повних комплектів, розклали сторінки й скріпили папки. Тепер історія, заради якої я потай відчиняла нижню шухляду, лежала на столі в кількох однаково читабельних примірниках. Її більше не можна було сховати одним рухом руки.
О шостій ранку Андрій замовив легкий сніданок і простягнув мені гаряче молоко.
— Поїж. Сьогодні буде важко. Я обіцяю, що допоможу повернути твоєму батькові честь. Сам зроблю для цього все, що потрібно.
Я взяла склянку й відчула, що можу цілком йому довіритися. Він не просто приїхав просити пробачення: усю ніч працював зі мною над тим, що мало викрити його рідного дядька. Тепер за обіцянкою стояв зроблений вибір. Між нами нарешті з’явилося те, чого не могла дати жодна сімейна домовленість, — можливість покластися одне на одного…
