Перша орендована кімнатка займала п’ятнадцять квадратних метрів. Сира, тісна, бідно вмебльована — після особняка вона могла здатися поразкою. Але тут ніхто не вважав мою присутність милістю. Можна було повернутися з роботи й не чекати, що з будь-якої побутової розмови знову виросте звинувачення. Мені було самотньо, але дихалося вільніше.
Свобода не позбавляла спогадів. Варто було відволіктися від справ, і переді мною знову поставало обличчя Андрія у вітальні. Особливо важким залишалося відчуття несправедливості: я знала, що не брала чужих грошей, а мене вислухали так, ніби провину вже доведено. Робочі завдання допомагали хоча б ненадовго відволіктися від цього. Розбираючи складні звіти, я могла зосередитися на тому, що вміла, замість того щоб знову подумки переживати день свого відходу.
Роботи я брала дедалі більше. Найскладніші проєкти допомагали тримати думки там, де від мене справді щось залежало. Завдяки результатам фірма отримала кілька великих контрактів із міжнародними корпораціями. Директор оцінив мій внесок і призначив керівницею групи фінансового консалтингу. Дохід зріс, і я змогла змінити сиру кімнату на затишнішу квартиру.
Увечері робота тривала, тільки вже інша. Переді мною лежали матеріали з флешки. Я вибудовувала схему руху коштів, поєднувала фіктивні контракти, рахунки постачальників і проміжні рахунки, пов’язані з Володимиром. Картина ставала дедалі виразнішою. Але документи не могли розповісти, яким чином татів підпис опинився на паперах, що прикривали чужі махінації.
Єдиною людиною, яка знала правду про ті документи, був Василь — татовий близький помічник. Він раптово звільнився одразу після смерті батька. Тепер мені треба було знайти його: без живого свідка відновлена за рахунками картина залишалася неповною. Тому його пошуки стали для мене головним завданням.
Тим часом Андрій виявив, що моя відсутність не принесла очікуваного полегшення. Спочатку він ще намагався переконати себе у зворотному й ішов у роботу, як колись у перші тижні шлюбу. Але ввечері повертався до величезного столу, за яким вечеряти наодинці виявлялося особливо порожньо.
Уранці була вівсянка в кафе. Вона не нагадувала сніданок удома, навіть той, який я вперто ділила на два далекі одне від одного місця. Зняті сорочки залишалися лежати там, де він їх кидав. З балкона більше не долинав стукіт клавіш. Звичні дрібниці зникли разом, і тільки тепер стало помітно, скільки місця вони займали в його житті.
Поступово роздратування обернулося на запитання, на яке він так і не отримав відповіді. П’ять мільйонів. Моя пропозиція перевірити переказ. Відмова виправдовуватися далі. Він знову й знову повертався до тієї розмови, доки не вирішив найняти приватного детектива. Заяви до поліції подавати не став: спершу хотів сам з’ясувати, звідки взялися гроші.
За три тижні вони зустрілися в тихому кафе. Детектив поклав перед Андрієм тонку папку.
— Людина сховала обличчя маскою, насунула кепку, — сказав він. — Але статура й номер автомобіля допомогли встановити, хто це. Особистий водій Олега Коваленка. Сина Володимира.
Андрій узяв роздрукований кадр із камери. Папір зім’явся в пальцях. Тепер надходження грошей складалося в зовсім іншу історію: мене прибирали з компанії, використовуючи його ж підозріливість. Володимир боявся, що я доберуся до махінацій, і отримав бажане без відкритого зіткнення. Досить було переказу й вчасно підсуненої виписки.
Андрій опустив голову на стіл. Він згадав нічні документи, мій спокій перед інспекторами, впертість, із якою я відмовлялася брати чуже. Усе це він знав. І все одно віддав перевагу готовому звинуваченню, бо воно збіглося з його давнім упередженням.
Каяття більше не дозволяло відкладати розмову. Він розплатився з детективом і поїхав до мого офісу. Там директор повідомив, що я взяла кілька днів за власний рахунок і поїхала в особистих справах у віддалений район. Андрій розвернув машину. Він зрозумів, що пошуки правди тривають уже без нього, і хотів устигнути приєднатися до них, поки ще міг хоч щось виправити…
