Удару завдали в п’ятницю, після обіду. Я була в офісі, коли телефон повідомив про надходження на мій особистий рахунок п’яти мільйонів. Якийсь час я дивилася на суму, не в змозі пов’язати її зі своєю звичною роботою. У призначенні значилося: «Виплата комісійних».
Я відразу зателефонувала до банку, зажадала розібратися з відправником. За переказом стояв транзитний рахунок, а в супровідних підроблених документах фігурувала оплата послуг із приховування документів. Короткий рядок у повідомленні раптом набував зовсім іншого змісту. Хтось не просто перерахував мені чужі гроші — переказ виглядав винагородою за те, чого я не робила.
Я відпросилася раніше. У дворі особняка вже стояла машина Андрія. Вхідні двері були відчинені, і ще до перших слів я відчула, що на мене чекають.
Андрій тримав пачку аркушів. Його мати сиділа на дивані, червона від гніву. Побачивши мене, він кинув папери на скляний столик.
— Поясни, звідки в тебе п’ять мільйонів. Це плата за інформацію? Поки відновлювала облік, передавала комусь наші дані? Чи фірми-пустушки заплатили, щоб ти прикрила їхні порушення?
На столі лежала докладна виписка з мого рахунку. Мені здавалося очевидним, що Володимир дістав її через свої зв’язки й передав Андрієві. Той отримав саме те, що мало змусити його знову побачити в мені доньку злодія. Як швидко все поверталося на колишнє місце: підозра, готове звинувачення, очікування, що я почну плутатися у виправданнях.
— Я не отримувала плату за жодні махінації. Гроші надійшли сьогодні, походження переказу мені невідоме. До банку я вже звернулася й запросила перевірку. Якщо мого слова недостатньо, перевір сам.
Ольга Степанівна схопилася.
— Ще й викручуватимешся? Я від самого початку знала, чим це скінчиться! Батько обкрадав компанію, тепер донька взялася за те саме. Гадюка! Забирайся з мого дому негайно!
Я перевела погляд на Андрія. Не тому, що він міг одним словом скасувати виписку чи заспокоїти матір. Мені потрібно було почути бодай готовність розібратися. Він же бачив мою роботу, сидів поруч, коли я відстоювала компанію перед інспекторами. Він знав, якою ціною дався той тиждень.
Але Андрій мовчав. Не зупинив її, не попросив дочекатися результатів перевірки. З його обличчя було зрозуміло, що старе переконання виявилося міцнішим за все, що сталося між нами. Кілька добрих сніданків і вимиті тарілки не витримали першої ж справжньої перевірки довірою.
Татове ім’я знову пролунало як образа. І людина, перед якою я дозволила собі трохи відтанути, знову залишила мене саму під цим ударом. Мені більше не було чого пояснювати. Будь-які слова перетворилися б на прохання повірити, а просити про це після всього я вже не могла.
— Ти й зараз дивишся на мене згори вниз, — сказала я. — Отже, наша домовленість більше не потрібна. Вона закінчена.
Нагорі я дістала маленьку валізу. Кілька робочих костюмів, особистий ноутбук — на збори вистачило чверті години. Дорогі речі, куплені Коваленками, залишилися на своїх місцях. Із собою я брала тільки своє — те, з чим могла продовжити самостійне життя.
У вітальні все ще були мої свекри й Андрій. Я пройшла повз, не прощаючись. За кованими воротами лив дощ. Підхопивши валізу, я спіймала попутку й поїхала в недорогий район на околиці міста…
