Олег Коваленко.
Я перечитала ім’я. Олег був сином Володимира, молодшого брата мого свекра. Сам Володимир обіймав посаду заступника директора із закупівель у сімейній компанії. Людина, від якої залежали закупівлі, і компанія, що виставляла завищені рахунки, більше не виглядали двома незалежними сторонами угоди. Між ними виявився прямий родинний зв’язок.
Я знову подивилася на документи. Спершу завищується вартість, потім оплата йде посередникові, після чого фірму ліквідовують. Різниця залишається в тих, хто керує всім ланцюгом. Такий порядок пояснював і дивні цифри, і коротке життя постачальника. Але для нього потрібен був доступ до підписів і до документів самої компанії.
Тато мав перевіряти обґрунтованість виплат. Він не міг просто пропустити двократну розбіжність і спокійно поставити підпис. Отже, на нього або тиснули, або підписалися за нього. Друге здавалося ймовірнішим: перед очима стояв той чужий квапливий розчерк. Поки що це залишалося моєю версією, однак відмахнутися від неї після знайденого зв’язку я вже не могла.
Я почала переглядати закупівлі того самого періоду далі. У паперах з’явилися ще дві фірми зі схожим порядком роботи: нетривале існування, кілька контрактів із надмірною ціною, отримання грошей і зникнення. Вони були оформлені на далеких родичів або близьких друзів Володимира. Випадковий збіг дедалі менше скидався на випадковість.
Фотографії я робила уважно, не пропускаючи сторінок, на яких тримався цей зв’язок. Потім перенесла весь зібраний фотоархів на зашифровану флешку, очистила історію браузера й прибрала папки. Комод знову виглядав так, ніби до нього ніхто не підходив.
Флешка вміщалася в долоні, але відпустити її я не могла. Я дедалі сильніше переконувалася, що за смертю тата стоїть рідний дядько Андрія. Не стороння людина, яка зуміла обдурити компанію, а член родини, що користувався її довірою. Від цього злість ставала важчою: тата зробили винним, щоб зберегти чуже благополуччя, і три роки його ім’я залишалося зручною відповіддю на будь-які запитання.
Я вийшла з кабінету й біля вітальні помітила людину на дивані. Андрій сидів без світла, з келихом вина, дивлячись у вікно. Я не почула, коли він приїхав. Серце сіпнулося, але я постаралася пройти спокійно.
— Ти щойно з мого кабінету?
Я завмерла. Флешка ковзнула в кишеню піжами, пальці ще мить стискали її крізь тканину.
— Так. Шукала книжку про податкове законодавство. Ти брав її в мене, пам’ятаєш? Серед твоїх паперів непросто щось знайти.
Я підняла синю книжку. Світло з вулиці падало Андрієві на обличчя; він виглядав стомленим і напруженим, але розпитувати не став. Тільки кивнув.
— Дякую. Посидь зі мною трохи.
Я присіла, залишивши між нами відстань. Він поставив келих і потер скроні. Кілька митей дивився перед собою, ніби продовжував розмову, яка вже закінчилася без нього.
— Важка була рада. Дядько представив звіт про ефективність і все звів до провалів бухгалтерії. Не до того, що виправили, а до того, хто допустив. Йому треба показати, що я не справляюся. Хоче відібрати управління.
Я слухала. Після побачених документів така поведінка Володимира не дивувала, але розкривати все зараз я ще не була готова. Андрій говорив про боротьбу за посаду; я думала про людину, чиї сліди щойно знайшла в старих закупівлях.
— З такими амбіціями він не зупиниться, доки не прибере суперника, — продовжив Андрій. — Що ти скажеш?
— У суперечці за управління потрібні докази. Перевір закупівлі матеріалів, за які відповідає Володимир. Можливо, саме там знайдеться пояснення нестачам.
Він насупився й замовк. Розмова на цьому вичерпалася: Андрій пішов відпочивати, я залишилася зі своїми думками. Зволікати ставало небезпечно. Поки я шукала підтвердження, Володимир уже намагався змінити становище в компанії на свою користь…
