Життя без прикрасОлег Коваленко.
Я перечитала ім’я. Олег був сином Володимира, молодшого брата мого свекра. Сам Володимир обіймав посаду заступника директора із закупівель у сімейній компанії. Людина, від якої залежали закупівлі, і компанія, що виставляла завищені рахунки, більше не виглядали двома незалежними сторонами угоди. Між ними виявився прямий родинний зв’язок.
Я знову подивилася на документи. Спершу завищується вартість, потім оплата йде посередникові, після чого фірму ліквідовують. Різниця залишається в тих, хто керує всім ланцюгом. Такий порядок пояснював і дивні цифри, і коротке життя постачальника. Але для нього потрібен був доступ до підписів і до документів самої компанії.
Тато мав перевіряти обґрунтованість виплат. Він не міг просто пропустити двократну розбіжність і спокійно поставити підпис. Отже, на нього або тиснули, або підписалися за нього. Друге здавалося ймовірнішим: перед очима стояв той чужий квапливий розчерк. Поки що це залишалося моєю версією, однак відмахнутися від неї після знайденого зв’язку я вже не могла.
Я почала переглядати закупівлі того самого періоду далі. У паперах з’явилися ще дві фірми зі схожим порядком роботи: нетривале існування, кілька контрактів із надмірною ціною, отримання грошей і зникнення. Вони були оформлені на далеких родичів або близьких друзів Володимира. Випадковий збіг дедалі менше скидався на випадковість.
Фотографії я робила уважно, не пропускаючи сторінок, на яких тримався цей зв’язок. Потім перенесла весь зібраний фотоархів на зашифровану флешку, очистила історію браузера й прибрала папки. Комод знову виглядав так, ніби до нього ніхто не підходив.
Флешка вміщалася в долоні, але відпустити її я не могла. Я дедалі сильніше переконувалася, що за смертю тата стоїть рідний дядько Андрія. Не стороння людина, яка зуміла обдурити компанію, а член родини, що користувався її довірою. Від цього злість ставала важчою: тата зробили винним, щоб зберегти чуже благополуччя, і три роки його ім’я залишалося зручною відповіддю на будь-які запитання.
Я вийшла з кабінету й біля вітальні помітила людину на дивані. Андрій сидів без світла, з келихом вина, дивлячись у вікно. Я не почула, коли він приїхав. Серце сіпнулося, але я постаралася пройти спокійно.
— Ти щойно з мого кабінету?
Я завмерла. Флешка ковзнула в кишеню піжами, пальці ще мить стискали її крізь тканину.
— Так. Шукала книжку про податкове законодавство. Ти брав її в мене, пам’ятаєш? Серед твоїх паперів непросто щось знайти.
Я підняла синю книжку. Світло з вулиці падало Андрієві на обличчя; він виглядав стомленим і напруженим, але розпитувати не став. Тільки кивнув.
— Дякую. Посидь зі мною трохи.
Я присіла, залишивши між нами відстань. Він поставив келих і потер скроні. Кілька митей дивився перед собою, ніби продовжував розмову, яка вже закінчилася без нього.
— Важка була рада. Дядько представив звіт про ефективність і все звів до провалів бухгалтерії. Не до того, що виправили, а до того, хто допустив. Йому треба показати, що я не справляюся. Хоче відібрати управління.
Я слухала. Після побачених документів така поведінка Володимира не дивувала, але розкривати все зараз я ще не була готова. Андрій говорив про боротьбу за посаду; я думала про людину, чиї сліди щойно знайшла в старих закупівлях.
— З такими амбіціями він не зупиниться, доки не прибере суперника, — продовжив Андрій. — Що ти скажеш?
— У суперечці за управління потрібні докази. Перевір закупівлі матеріалів, за які відповідає Володимир. Можливо, саме там знайдеться пояснення нестачам.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.