У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

— Леоніде Олеговичу, у вашому протоколі цю роботу названо кустарною самодіяльністю, — сказав він без виразу, через що слова прозвучали особливо жорстко. — Ви стверджували, що шов розійшовся й вам довелося переробити його. А нам щойно показали зразкову реконструкцію зустрічними напівдугами. І показали, як ви залишили пацієнта, що помирав.

— Ви судите, не враховуючи обставин… — спробував заперечити Мельник. Він усе ще стояв біля першого ряду, важко спираючись правою рукою на спинку стільця, наче ноги перестали тримати. Від оксамитового звучання голосу залишилося жалюгідне хрипіння. — Ризик був надзвичайним. Тканини нежиттєздатні. Я дотримувався протоколу оцінювання…

— Ви злякалися, — перебив експерт, не підвищивши голосу. — Вона працювала як хірургиня. Обговорювати тут більше нічого.

Посеред зали зі скреготом відсунувся стілець. Ірина Миколаївна насилу підвелася. Сірий плащ вона так і не здала до гардероба, пояснивши, що мерзне; тепер обхопила плечі руками, наче її трусило від ознобу. Невпевнено вийшла в прохід.

— Це я… — Голос зірвався до хрипу. Ірина Миколаївна набрала повітря й повторила голосніше: — Усе це зробила я.

— Шульго, поясніть, про що ви говорите, — зажадала голова комісії, насупившись і присунувши мікрофон. Зала повернулася до старшої медсестри. — Підійдіть до нас.

Ірина Миколаївна залишилася між рядами. Дивилася тільки на Марину біля трибуни. Обличчям, що помітно постаріло, текли сльози, розмазуючи туш, але витирати їх вона не намагалася. Боятися й носити в собі цей тягар більше не було сил.

— Шість флаконів зі складу отримала я. Я не провела їх за обліком, як належало, — заговорила вона голосно, насилу переводячи подих. Журналісти знову взялися записувати. — Марина нічого не забирала. Того тижня вона до шафи з ліками навіть не підходила. Усе взяла я сама. І доповідну головному лікарю проти неї написала теж я.

— Що за нісенітницю ви говорите? — Мельник різко обернувся; обличчя вкрилося червоними плямами. — Сядьте негайно. У вас нервовий зрив.

— Не сяду! — У крику Ірини прорвалася істерика, що накопичувалася всі ці тижні. Тремтячим пальцем вона вказала на професора. — Він прийшов до мене того дня. Знав, що моїй Даші терміново потрібна операція в його центрі. Ми два роки домагалися квоти на травень. А він сказав, що все залежить тільки від нього. Потім почав запитувати, хто потайки забирає ліки, підводив мене до імені Марини. Дав зрозуміти: не звинувачу її — наше прізвище приберуть зі списку, і дочка без операції помре. Я злякалася за дитину. Я мати…

Щоб не впасти, Ірина Миколаївна вхопилася обома руками за найближчу спинку стільця. Плечі здригалися від ридань. Повернувшись до трибуни, вона зустрілася з Мариною поглядом.

— Маришо, пробач. Я намагалася врятувати свою дівчинку. Але жити далі й знати, що через мене тебе відправлять до в’язниці, я більше не можу. Пробач мені, Маришо.

Вона опустила голову, закрила обличчя долонями й заридала. У залі було чути тільки її плач. Журналісти мовчки продовжували фіксувати те, що відбувалося. Мельник стояв, дивлячись перед собою, із сірим, землистим обличчям. Він розумів, що втрачає не одну посаду: руйнувалося все, що він зводив десятиліттями, йдучи по чужих головах.

— Гадаю, ми отримали вичерпну картину, — сказала голова комісії, тяжко зітхнувши. Вона зняла окуляри й присунула мікрофон. — Засідання закрито. Комісія складе підсумковий протокол, після чого матеріали буде передано слідству.

Зашуміли стільці, люди почали вставати, упівголоса обговорюючи почуте. Степан Григорович передав крісло сина охоронцеві, який стояв поруч, і повільно попрямував до трибуни. Перед огрядним чоловіком у дорогому чорному костюмі чиновники й журналісти розступалися, залишаючи вільний прохід.

Він зупинився за крок від Марини. Вона стояла рівно, спираючись на здорову ногу, і витримала його погляд. Не відвела очей, не зіщулилася, як раніше, коли намагалася сховатися від людей. Кілька секунд Степан Григорович мовчав. Потім із помітним зусиллям схилив голову — людина, звикла відчиняти будь-які двері й ламати чужі долі.

— Я кинув вам гроші в обличчя, хоча саме ви врятували мого сина, — промовив він низьким голосом. Владні інтонації зникли; залишилося тяжке почуття провини. — Обізвав вас твариною. Виганяв із його палати. Марино Петрівно, пробачте мені, якщо це можливо.