У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Марина схрестила руки, притиснувши фотографію до грудей. Вісім років вона не дозволяла собі плакати. Навіть у камері колонії трималася за цю заборону, не даючи сльозам вийти назовні. Тепер стримати їх не вдалося. Вона сиділа на брудній підлозі дешевої квартири, розгойдувалася з боку в бік і плакала, задихаючись. Це був тяжкий, судомний, майже тваринний зрив; у ньому не було полегшення, яке могло б прийти разом із тихими сльозами. Біль не минув ні після аварії, ні за роки колонії, ні за час лікарняної роботи. Увесь цей час він залишався глибоко всередині, прихований, але й далі отруював кожен день.

— Я ж обіцяла тобі, Миколко, — прошепотіла вона, дивлячись на усміхненого чоловіка. — На твоїй могилі заприсяглася більше не брати скальпеля. Не підходити до пацієнтів, щоб більше нікого не ховати.

Вона схилилася до колін, затулила обличчя долонями.

— Вісім років я жила поза хірургією. Мила брудні підлоги, кип’ятила заражену білизну у в’язниці. Мовчала, коли в ординаторській ці шмаркачки витирали об мене ноги. Але він помирав, Миколко. На столі лежала дитина. Я бачила, що затискач цього ідіота рве судину, і знала, яким рухом можна зупинити кровотечу. Я не витримала б, якби стояла поруч і дивилася, як він гине. Не змогла.

Тремтячою рукою Марина провела по обличчю, витираючи сльози. Перед нею знову постав холодний, нерухомий погляд Мельника в лікарняному переході. Вона згадала, як спокійно він говорив про новий термін ув’язнення, і страх знову позбавив її змоги рухатися. Повернутися до колонії — це не лише почути черговий вирок. Це знову вдягти сіру робу з номером, прокидатися під крики наглядачок і виконувати важку, каторжну роботу. Вона знала цю роботу, знала біль у всіх кістках і те, що ця робота робила зі шкірою. А потім — смерть там, за високим парканом із колючим дротом. Померти забутою всіма й більше жодного разу не прийти до Миколи на могилу.

Вона подивилася на зошити, що лежали на підлозі, потім на ластівку, приколоту з вивороту медичної форми. Відкликати рапорт — означає зберегти свободу. Світлана й далі глузуватиме, лікарі байдуже проходитимуть повз. Марина залишиться безправною медсестрою, яка терпить приниження. Але в неї буде власне ліжко. Вона зможе ходити вулицями, дихати повітрям, а не залишатися на нарах.

Зошити вона зібрала акуратно. Повернула їх у коробку, зверху поклала конверт, закрила кришку й зав’язала сіру нитку на два вузли. Потім засунула коробку далеко під диван. Знову стало тихо; вітер бився в тонке віконне скло, ніби просився всередину.

Уранці, до початку зміни, вона зайде до головного лікаря й забере рапорт. Рішення було ухвалено. Сил продовжувати цю безглузду війну з вітряками в неї більше не залишилося.

Через кілька годин Марину викликали на нічну підміну: людей знову бракувало. Цього разу її призначили до приймального відділення на першому поверсі, незвично порожнього. Підніматися до реанімації забороняв затверджений головним лікарем внутрішній графік. Списку працівників, допущених до Артема Коваленка, суворо дотримувалися; прізвища Гончар у ньому не було.

Після другої години ночі лікарня затихала, і ставало чутно те, що вдень губилося за голосами: гудіння старих опалювальних труб, краплі з погано закритого крана в процедурній. Хлорка пахла важко, разом із вологим бетоном. На третьому поверсі, біля реанімації, черговий пост дрімав. Світлана сиділа за столом, уткнувшись обличчям у схрещені руки. Її смартфон уже згас, переставши кидати на стіну тьмяний квадрат світла.

Марина піднялася чорними сходами. Намагалася ступати обережно, щоб не стукати по вищерблених сходинках. Тупий біль тягнувся від стегна до коліна; не звертати на нього уваги вона давно навчилася. Двері Артемової палати залишалися прочиненими. Під нічником біля узголів’я хлопчик спав на спині — так належало після тяжкої операції на грудній клітці. Ковдра збилася до пояса.

Підійшовши беззвучно, Марина передусім подивилася на монітор: сто тридцять на вісімдесят. Для здорового п’ятнадцятирічного підлітка показники були б добрими. Але в Артема судина трималася на нестандартній конструкції з пошкодженої тканини. Для нього такий тиск становив смертельну небезпеку.