Артем не зник. Він липнув до їхнього життя дрібно, вперто, гидко. Чекав біля під’їзду, дзвонив із чужих номерів, надсилав повідомлення, які Олеся видаляла, не дочитуючи. Потім ударив по тому, що було для неї особливо важливим: розпустив чутки серед батьків учнів і написав скаргу керівництву музичної школи. У скарзі стверджувалося, що викладачка стала нестабільною, зв’язалася з сумнівною людиною й довіряти їй дітей небезпечно.
Кілька учнів пішли. Директорка почала говорити з Олесею обережно, ніби кожне слово могло виявитися склом. Найболючіше було не через гроші й не через чужі шепоти. Удар припав на її право лишатися собою — на музику, на уроки, на єдину справу, де вона ще відчувала ґрунт під ногами.
А потім Артем перейшов межу, після якої вже не можна було вдавати, ніби це просто неприємні дзвінки. Він підстеріг її в центрі міста. Спершу говорив м’яко, майже вмовляв. Потім голос став шиплячим, злим. Потім він схопив її за руку так сильно, що пальці вп’ялися в шкіру, і штовхнув.
— Або йдеш до лікаря й вирішуєш питання, або народиш і віддаси мені, — процідив він. — Моя дитина не буде називати батьком чужого мужика.
Назар, який уже перебудував роботу так, щоб Олеся якомога рідше ходила сама, опинився поруч майже відразу, ніби вийшов із найближчої стіни. Він не кричав, не розмахував руками й не доводив силу словами. Просто став між ними, коротким важким рухом відсунув Артема й повів Олесю до машини. У цій мовчазній рішучості було більше захисту, ніж у будь-якій гучній погрозі.
У лікарні вона провела чотири дні. Дитина лишилася з нею. Назар приїздив щовечора після майстерні, привозив домашню їжу в пластикових контейнерах і сидів біля ліжка довше, ніж дозволяли правила відділення.
— Ви не зобов’язані їздити до мене щодня, — сказала Олеся на третій вечір.
— Знаю.
— Тоді навіщо?
Він подивився спершу на сірий підлогу, потім на неї. У його погляді з’явилося щось незвичне, що ніяк не вміщалося в його звичну суху мову.
— Мені тут спокійніше.
— Дуже романтично.
— Удома кефір без нагляду нудьгує.
Олеся засміялася, обережно притримуючи долонею живіт. Сміх вийшов тихим, дбайливим, ніби поруч справді можна було стривожити нове життя.
Поки вона лежала в палаті, Назар діяв. Поставив новий замок. Обійшов сусідів на майданчику. Зателефонував Марті й сказав коротко, без зайвих пояснень:
— Копай. Усе, що знайдеш, згодиться…
