Коли Олесю виписали, кухня Назара на кілька вечорів стала схожою на штаб. На столі стояли кухлі без блюдець, блокнот, роздруківки, старий олівець, яким Назар позначав прізвища, і телефон Марти, що не замовкав навіть під час вечері.
Марта взяла на себе галасливу частину: запити, розмови з колишніми знайомими Артема, чутки, розписки, скарги, імена жінок, яким він міг завдати такої самої шкоди. Вона гортала папери з виглядом людини, яка вже бачить не чоловіка, а схему, і збирається розібрати її до останнього гвинтика.
— Звичайний крикливий півень, — сказала вона, не підводячи очей від роздруківки. — Роздувається, поки певен, що курник належить йому. А варто запахнути димом — побіжить першим. Ми йому цей дим влаштуємо.
Назар займався тим, що вмів найкраще: тихими зв’язками серед оцінювачів, скупників старих меблів і майстрів. Йому треба було знайти бабусине піаніно. Артем, найімовірніше, вважав їх смішною перешкодою: вагітна жінка, її мовчазний столяр і сестра з місцевої газети. Він не розумів, що ця перешкода вже розбирає його життя по дошках, перевіряючи кожен гнилий стик.
У вівторок Софії Григорівні стало гірше, і її перевели в окрему палату під постійний нагляд. У четвер Назар привіз до неї Олесю.
Палата була тісною, з вузьким вікном на лікарняне подвір’я. Софія Григорівна дуже схудла, щоки запали, але очі лишалися ясними й живими, ніби хвороба торкалася тільки тіла, а внутрішня вперта сила до останнього відмовлялася здавати позиції. Вона підвелася на подушках, побачила Олесю, потім подивилася на сина.
— Назарчику, ущипни мене. Або відразу скажи, що я вже в іншому світі й там почали виконувати мої бажання.
— Мамо, лежи спокійно.
— Спокій мені протипоказаний, я від нього тут швидше зачахну. Це справжня жінка? Ти її не вирізав у себе в майстерні з доброго дуба?
— Справжня.
— Тоді сідай ближче, доню. Дай роздивитися. Він тебе не залякав? У підвалі не тримає? Меблевими секретами не шантажує? Якщо що, моргни. Я тут із процедурними сестрами домовлюся, вони йому таку крапельницю організують, що тиждень буде табурет від тумбочки за паспортом відрізняти.
Олеся розсміялася й сіла поруч, обережно взявши її суху гарячу руку.
— Не залякав. Сумку полагодив, кефір купив.
— Кефір! — Софія Григорівна сплеснула вільною рукою. — Назаре, ти перевершив себе. Для нього кисломолочне — майже серенада під вікном. Він мені якось яблука приніс, то я потім тиждень усім розповідала: син несподівано проявив пристрасть.
— Мамо, може, не треба?
— Треба. У мене розваг мало. Учора сусідка намагалася відкрити пакет ряжанки вставною щелепою. Або вставну щелепу ряжанкою, я не відразу зрозуміла. У підсумку ряжанка злетіла до стелі, санітарки вирішили, що труби прорвало. А я, між іншим, корисну пораду дала: плями від яскравого антисептика з халата аспірином виводяться. Таблетку розім’яти, краплю води — і терти. За такі знання мене тут поважають.
Олеся сміялася вже вільніше, без тієї скутості, з якою ввійшла до палати. Софія Григорівна дивилася на неї з теплою уважністю, ніби встигала за кілька хвилин побачити більше, ніж інші помічали за роки. Потім обличчя її пом’якшало.
— Скажу прямо, доню. Ззовні мій син як броньований сейф: замків багато, ручки немає, код він сам кудись подів. А всередині скло. Тонке, дзвінке. Одразу не побачиш. Але якщо побачиш — бережи.
— Домовилися, — тихо відповіла Олеся.
Назар відвернувся до вікна, ніби на подвір’ї раптом сталося щось важливе.
Софія Григорівна нахилилася до Олесі й зашепотіла вже змовницьки:
— І ще. Він хропе тільки на лівому боці. Подушку клади праворуч, він перевернеться й замовкне. Двадцять років перевіряла. Метод науковий.
За тиждень вона пішла. Тихо, вночі. Назар узяв на себе похорон, документи, дзвінки й усі ті неминучі справи, через які горе доводиться розкладати по теках і виконувати в правильному порядку. При людях він був зібраний, навіть надто. Тільки вночі Олеся почула з його кімнати глухий стриманий звук і відразу зрозуміла, що це.
Вона лежала до світанку, поклавши долоню на стіну, але не ввійшла. Йому було потрібне право на біль без свідків.
Вранці Назар вийшов на кухню, поставив турку на вогонь і спитав:
— Цукор?
— Без.
— Добре. Він усе одно скінчився.
Олеся усміхнулася. Назар — ні. Зате чашку поставив перед нею обережно, обома руками, ніби передавав не каву, а щось крихке.
Після всіх церемоній нотаріус передав їм конверт. Усередині були лист, тонка золота каблучка з гранатом і заповіт: будинок біля озера за містом Софія Григорівна залишала їм обом у рівних частках.
— Вона здогадувалася? — спитала Олеся, тримаючи каблучку на долоні.
Назар прочитав листа, зупинився на одному рядку й поклав аркуш на стіл.
— Писала, що відразу зрозуміла: ми надто поспішали. Але бачила, як я дивлюся на тебе, коли думаю, що ніхто не помічає. Їй цього вистачило.
— У тебе була дуже пильна мама.
— Вона двадцять років підкладала подушку праворуч. Досвід великий.
Олеся надягла каблучку. Вона сіла так точно, ніби її справді берегли для її руки…
