Того ж вечора Назар зателефонував Марті.
— Час закінчувати. Починай.
Слід піаніно він знайшов за три дні через знайомого скупника. Торговець старовинними речами виявився балакучим, коли зрозумів, що перед ним не представник поліції, а майстер, який відрізняє справжню роботу від дешевої підробки з одного погляду.
— Слухай, Назаре, цей красень за останні пару років не одну річ приносив, — говорив скупник у слухавку. — Піаніно, годинник, крісло, маленький столик. Усе таке, розумієш, із жіночим минулим, із сімейною історією. Я спершу думав, у нього бабуся багата й щедра. Потім зрозумів: бабусь у нього надто багато, тільки всі чомусь молоді.
— Інструмент де?
— У мене. Прийняв за велику суму, виставив набагато дорожче. Річ хороша, тільки педаль заїдала й молоточки були вбиті.
— Знімай з продажу. Заберу.
— Ти серйозно? Гроші чималі.
— Готуй.
Марта тим часом за іменами, розписками, старими контактами й випадковими ниточками знайшла ще чотирьох жінок. У кожної була своя версія однієї й тієї самої історії: вигідна справа, тимчасова допомога, обіцянка повернути, підпис на папері, потім зникнення, сором і мовчання.
— Наймерзенніше знаєш що? — сказала вона Назарові, кидаючи теку на стіл. — Кожна сиділа й думала, що вона одна така дурепа. Кожна мовчала, бо їй соромно. А їх уже четверо, і це я тільки почала нормально копати.
Одна з постраждалих, викладачка віолончелі, спершу відмовлялася говорити зі слідством. Олеся поїхала до неї сама. Повернулася за три години, втомлено опустилася на кухонний стілець і довго мовчала, перш ніж зняти шарф.
— Вона прийде, — сказала нарешті. — Принесе розписку й виписки.
— Як ти її переконала?
— Не переконувала. Розповіла про себе. Про гроші. Про житло. Про піаніно. Про те, як сиділа в реєстрації сама, бо він навіть не з’явився. Вона слухала, плакала, потім сказала, що всі ці місяці вважала винною тільки себе.
Олеся підвела очі на Назара.
— Розумієш? Мені три роки пояснювали, що будь-яка біда починається з мене. А тепер раптом з’ясовується, що річ не в мені. Дивне відчуття. Навіть радісне, хоча радість гірчить.
Назар підсунув до неї кухоль із чаєм. На мить його велика долоня лягла їй на плече — тепла, важка, обережна. Потім він прибрав руку й знову схилився над паперами, ніби нічого особливого не зробив.
Автора скарги до музичної школи теж знайшли швидко. Артем навіть не потрудився приховати сліди.
— Він так звик, що йому все сходить з рук, що перестав зачиняти за собою двері, — сказала Марта, розкладаючи роздруківки. — Це не хижак. Це домашній кіт, який роками тягав зі столу сосиски й раптом виявив кришку на каструлі.
Жінки зустрілися, подивилися одна на одну й перестали мовчати. Колективна заява лягла на стіл слідчому. На Артема відкрили справу про шахрайство. Юрист почав оскаржувати передачу частки не як випадкову помилку, а як частину загальної схеми. Процедури тяглися не один день, але справа нарешті зрушила; згодом суд визнав угоду недійсною, і частка житла знову повернулася Олесі…
