В один із цих тривожних тижнів Назар зателефонував із сходового майданчика.
— Відчини. І двері розчини ширше.
Олеся вийшла в коридор і завмерла, ніби в грудях у неї на секунду зникло повітря.
Двоє вантажників обережно проштовхували до квартири старе піаніно — її піаніно, давно оплакане, подумки поховане, викреслене з надій, щоб не боліло щодня. Кришку було заново відполіровано, подряпини майже зникли, молоточки замінили, педаль ходила м’яко й слухняно.
— Ти його знайшов, — сказала вона, і це прозвучало не запитанням.
— Педаль заїдала. Тепер нормально.
— Назаре Остаповичу… — голос у неї зірвався нижче звичного. — Ти викупив бабусине піаніно. І відновив його.
— Я червонодеревник. Повертати старим речам життя — моя робота.
— Це не робота. І ти сам це знаєш.
Він промовчав.
Олеся сіла, підняла кришку й торкнулася клавіш. Перший акорд розійшовся квартирою, де ще недавно не було ні фіранок, ні м’якого світла, ні місця для музики. Назар стояв у дверному прорізі, схрестивши руки на грудях, і слухав нерухомо. У ці хвилини його броня ніби стала прозорою, і Олеся побачила всередині те саме скло — тонке, вразливе, живе, про яке встигла попередити Софія Григорівна…
