Артем прийшов за два дні. Грюкав у двері так, ніби не просив впустити, а вимагав повернути йому право вриватися в чуже життя. Назар відчинив і впустив його до передпокою, де біля тумбочки вже стояв найнятий юрист із текою документів. Із кухні визирала Надія Іллівна, завбачливо тримаючи в руці дерев’яну качалку.
— Думаєте, я так просто відступлю? — почав Артем, намагаючись натягнути на обличчя колишню впевненість. Він тицьнув пальцем у бік Олесі. — Папірцями помахаєте — і все? Я зустрічний позов подам. Дитина моя. Експертизу вимагатиму, батьківство встановлю й заберу. Ви мені нерви тріпали — я вам усе життя навиворіт виверну.
Юрист поправив окуляри й заговорив спокійно, навіть нуднувато, без найменшого підвищення голосу:
— Артеме Вікторовичу, погрози залишмо осторонь. Дитина, народжена в шлюбі, записується на чоловіка матері. У цьому випадку — на Назара Остаповича. Ви маєте право звернутися до суду й оскаржувати батьківство. Але суд враховуватиме обставини: щодо вас уже розглядаються матеріали у справі про шахрайство, а також є медичні документи й свідчення нападу на вагітну жінку. Соціальні служби теж ознайомляться з цими матеріалами. За такого набору фактів ваші шанси прямуватимуть до нуля. Козир, на який ви розраховували, порожній.
Артем розтулив рота, але слова не вийшли. Уся його напускна значущість сповзла, як погано приклеєний шпон. Він раптом став маленькою, злою й розгубленою людиною, у якої забрали останню можливість завдавати шкоди.
Марта, що стояла позаду юриста, ступила вперед.
— Здається, наш півень почав нестися. Для півня, звісно, сумнівне досягнення, але в тебе взагалі еволюція пішла дивним шляхом.
Назар уже збирався виставити Артема за поріг, коли вхідні двері знову смикнулися. На порозі з’явилася Лідія Бондар — та сама нездійснена наречена. Вочевидь, до неї дійшли чутки про будинок біля озера й про те, що життя Назара після її зникнення не розвалилося. Вона ковзнула поглядом по передпокою, затрималася на округлому животі Олесі й усміхнулася тонко, майже поблажливо.
— Назаре, бачу, ти швидко втішився. Підібрав жінку з причепом, у квартиру пустив. Не боїшся, що вона твою спадщину по шматках розбере? Я мимо їхала, вирішила дізнатися, як ти без мене виживаєш.
Олеся зробила крок уперед, але Надія Іллівна виявилася швидшою.
— Дівчино, ви адресою помилилися, — дзвінко сказала вона, зручніше перехоплюючи качалку. — Пункт прийому токсичних відходів в іншому районі. А тут сім’я живе.
— Та ви взагалі хто така? — спалахнула Лідія.
— А Назар зайнятий, — м’яко сказала Олеся. — Він дружину любить і до сина готується. Тож їдьте далі своїми вигідними маршрутами.
Лідія не знайшла, що відповісти. Вона блиснула очима, різко розвернулася на підборах і вийшла. За кілька секунд із вулиці долинули короткий зойк і металевий гуркіт.
Марта визирнула у вікно на сходовому майданчику.
— Треба ж. Люк ремонтна служба не закрила. Полетіла за здобиччю пожирнішою й дострибалася.
Назар нарешті вивів Артема на майданчик і замкнув двері на обидва замки. У передпокої стало тихо, і ця тиша вперше не здавалася порожньою: всі хижаки, великі й дрібні, лишилися за порогом…
