Одного вечора, коли Олеся закінчила грати й опустила кришку піаніно, Назар сів поруч на край табурета. Великий, незграбний, з руками, звиклими до рубанка, стамески й важкого дерева, він виглядав так, ніби збирався виконати роботу, для якої потрібна не сила, а сміливість.
— Олесю, у мене є пропозиція, — сказав він. — Без кошторису, накладних і підпису внизу.
Вона повернулася до нього.
— Слухаю дуже уважно.
— Давай більше не вважати це тимчасовою угодою. Давай будемо сім’єю по-справжньому. Не через свідоцтво. Не тому, що так зручно. Просто… ми. Ти і я.
— Назаре Остаповичу, — сказала вона після паузи, і в очах її з’явилася тепла насмішка. — Це найдовша романтична промова, яку ви виголосили за весь час нашого знайомства.
— Можу скоротити. Так чи ні?
— Так.
Він ніби не відразу зрозумів.
— Одразу?
— Я погодилася давно. Здається, того вечора, коли побачила кефір у холодильнику.
Сина назвали Остапом — на честь діда. У пологовому відділенні акушерка потримала кричущого немовля, подивилася на маленький кулачок і шанобливо похитала головою.
— Хватка серйозна. Буде або добрим майстром, або музикантом.
— Опанує обидва ремесла, — сказав Назар.
Він усміхнувся так широко й несподівано, що ця усмішка змінила все обличчя: зробила його молодшим, відкритішим, майже хлоп’ячим.
Надія Іллівна примчала на виписку, забрала онука на руки й оглянула зятя зі звичною суворістю.
— Визнаю, Назарчику, в дечому я щодо тебе помилялася. Але фіранки ти повісив криво. Лівий бік коротший.
— Я робив за вашими розмірами.
— Розміри були точні. Це в тебе окомір здригнувся.
— Мамо, у нього золоті руки, — заступилася Олеся. — До нього люди в чергу стають.
— Люди йому не портьєри шити доручають. А я брак бачу відразу.
Вона суворо підібгала губи, але протрималася недовго й першою розсміялася.
Справжнє весільне свято вони влаштували за рік, у річницю того самого дивного розпису. Святкували біля будинку над озером. Захід фарбував воду міддю, на широкій веранді накрили стіл, у домі пахло деревом, свіжим хлібом і квітами. Серед гостей були Марта, Надія Іллівна й Раїса Павлівна. Остання прийшла в ошатному капелюшку й із задоволенням розповідала кожному, що саме вона стала головною архітекторкою цього щастя.
— Раїсо Павлівно, — нагадав Назар, розставляючи келихи, — ви тоді просто пожартували.
— Усі важливі події починаються з чиєїсь вдалої дурниці, — з гідністю відповіла Раїса Павлівна. — Попрацюєш із людьми стільки років — сам зрозумієш. Можеш записати, поки пам’ять міцна.
Олеся підійшла й обійняла її.
— Дякую вам. Зовсім без жартів.
— Помилуйтеся, — переможно сказала Раїса Павлівна, дивлячись на Назара. — Хоч хтось у вашій родині вміє вимовляти душевні слова.
До вітальні перевезли відновлене піаніно. Олеся сіла, підняла кришку й почала грати. Музика, яку в неї колись грубо вирвали разом із колишнім життям, повернулася — вже в інший дім, до іншого прізвища, до людей, які вміють мовчати поруч так, що поруч із ними вже не було порожньо…
