Назар стояв у дверях і тримав на руках сплячого Остапа. Марта підійшла, притулилася плечем до косяка й тихо спитала:
— Ну що, майстре, шкодуєш про щось?
— Шкодую.
— Про що?
— Костюм тоді тиснув у плечах. Не треба було його вдягати.
— А якщо серйозно?
Він подивився на Олесю, схилену над клавішами, на сина, що довірливо спав у нього на грудях, на дім, де кожна стара дошка ніби знову набула голосу. І нічого не сказав. Марті пояснення не знадобилися.
Назар передав дитину сестрі й увійшов до кімнати. Він підійшов до Олесі зі спини, дочекався, поки вона зніме руки з клавіш, і обережно розвернув її до себе. Їхній перший по-справжньому вільний поцілунок стався не заради документа, не для чужого спокою й не через дивну угоду в казенній залі. Він був теплим, стриманим, трохи незграбним — і від того особливо живим.
З-за прочинених дверей веранди долинув захоплений зітх Надії Іллівни:
— Ну до чого ж гарний!
Олеся відсторонилася й крикнула, червоніючи й сміючись водночас:
— Мамо!
— Усе-все, не дивлюся! — озвалася та й, звісно, продовжила спостерігати в щілину.
