Частину гардероба Микита врятував. Решту Єгор Андрійович до кінця тижня називав «жертвами недосвідченого поводження з цивілізацією».
Він бурчав часто. Що в домі стало гамірно. Що пульт тепер вічно не там. Що музика в Микити така, ніби меблі самі хочуть вийти на вулицю.
— Я думав, рятую вас, — бурчав він вечорами, коли з кімнати онука долинали баси, — а ви мені тут будні на концертну залу перетворили. У мене від цих звуків вуса тремтять.
Але бурчання було теплим. Щасливим. І всі троє чудово це розуміли.
Поруч зі старими фотографіями Віри Семенівни з’явилися нові. Микита на зимовій риболовлі з подарованою вудкою. Роман, Микита й Єгор Андрійович біля каміна — знімок вийшов кривуватим, бо ставили телефон на таймер і на стос книжок, зате усміхалися всі.
Ларису покарали без позбавлення волі, призначили громадські роботи. Будинок вона продала й поїхала до рідних. Соня стала жити в бабусі, і знайомі казали, що дівчинка помітно заспокоїлася. Одного разу Роман зізнався батькові, що відчуває провину і перед нею теж: адже вона теж жила в домі, де любов заміняли контролем.
Єгор Андрійович відповів коротко:
— Що далі дитина від такого повітря, то більше шансів вирости живою людиною, а не слухняною лялькою.
Якось після вечері Микита сказав, що передумав щодо технічного напряму. Він хоче вчитися на педагога.
— Я хочу працювати з дітьми, які проходять через таке, — сказав він, не відводячи погляду. — Бути дорослим, який помітить. Запитає, чому дитина мовчить. Не зробить вигляду, що все нормально.
Єгор Андрійович відвернувся до каміна. Йому знадобилося кілька секунд, щоб упоратися з клубком у горлі.
— Віра казала: якщо в тебе всередині від старих бід лишився попіл, найкращі ліки — не дати такій самій біді дістатися до чужого серця.
— Вона справді так казала?
— Вона за життя стільки розумного сказала, що вистачило б на три товсті книжки. Шкода, я половину пропустив, поки впирався й гайки крутив.
Увечері Микита репетирував на гітарі перед шкільним концертом. Кирило допомагав йому по відеозв’язку. Одного разу Єгор Андрійович зазирнув, послухав і раптом заявив, що в молодості теж виступав і знає щонайменше три акорди.
Він узяв гітару, затиснув щось віддалено схоже на акорд і заспівав голосно, від щирого серця, велично минаючи кожну ноту.
Кирило на екрані схопився за голову.
— Діду, — обережно сказав Микита, забираючи інструмент, — ти будеш у залі. У першому ряду. Це дуже важлива роль.
— Оце так? Я тут душу людям розкриваю, а мене в глядачі?
