Із сусідньої кімнати долинув голос Романа:
— Тату, мама розповідала, що тебе із самодіяльності ще в молодості попросили піти.
Сміялися всі троє. І Кирило в телефоні теж.
Весняний вечір видався м’яким. Єгор Андрійович із Микитою сиділи на ґанку й дивилися, як Роман незграбно перекопує город, який колись любила Віра Семенівна.
— Діду, влітку на риболовлю поїдемо?
— Авжеж. Як вода прогріється і риба до берега підійде, так і поїдемо. Навіть чай допивати не будемо.
— Думаєш, зловимо щось більше, ніж минулого разу?
— Із твоїм везінням ми там давню рибину витягнемо. Або золоту. Тільки нового дому в неї не проси. Цей у нас нічого, жити можна.
Вони помовчали. Мовчання було спокійне, тепле, таке, що не потребує слів.
— Діду, — сказав Микита. — Дякую, що тоді приїхав.
— А куди б я подівся, шибенику? Тебе без нагляду лиши — знову підеш на мороз кухонні рекорди ставити. Це тобі дякую, що витримав.
Роман увіткнув лопату в землю, витер лоба й гукнув:
— Тату, а мама тут що садила? Моркву чи буряк?
— Сади і те й те! Не схибиш. І часнику побільше. А он там, у кутку, в неї росло щось хитре з фіолетовими штуками. Я тридцять років боявся це полоти — раптом укусить.
Микита розсміявся.
У домі було тепло. На стіні висіли старі й нові фотографії: Віра Семенівна з гітарою, а поруч Микита з гітарою — ніби розмова, розпочата багато років тому, не обірвалася, а просто продовжилася іншим голосом.
І троє чоловіків нарешті зрозуміли просту річ: родина — це не стіни, не документи і не чийсь ідеально вимитий дім. Родина — це коли тобі відчиняють двері, якщо ти змерз.
