Світло у вікнах, сміх за столом і дитина на морозі показали мені те, про що не можна було мовчати

Із сусідньої кімнати долинув голос Романа:

— Тату, мама розповідала, що тебе із самодіяльності ще в молодості попросили піти.

Сміялися всі троє. І Кирило в телефоні теж.

Весняний вечір видався м’яким. Єгор Андрійович із Микитою сиділи на ґанку й дивилися, як Роман незграбно перекопує город, який колись любила Віра Семенівна.

— Діду, влітку на риболовлю поїдемо?

— Авжеж. Як вода прогріється і риба до берега підійде, так і поїдемо. Навіть чай допивати не будемо.

— Думаєш, зловимо щось більше, ніж минулого разу?

— Із твоїм везінням ми там давню рибину витягнемо. Або золоту. Тільки нового дому в неї не проси. Цей у нас нічого, жити можна.

Вони помовчали. Мовчання було спокійне, тепле, таке, що не потребує слів.

— Діду, — сказав Микита. — Дякую, що тоді приїхав.

— А куди б я подівся, шибенику? Тебе без нагляду лиши — знову підеш на мороз кухонні рекорди ставити. Це тобі дякую, що витримав.

Роман увіткнув лопату в землю, витер лоба й гукнув:

— Тату, а мама тут що садила? Моркву чи буряк?

— Сади і те й те! Не схибиш. І часнику побільше. А он там, у кутку, в неї росло щось хитре з фіолетовими штуками. Я тридцять років боявся це полоти — раптом укусить.

Микита розсміявся.

У домі було тепло. На стіні висіли старі й нові фотографії: Віра Семенівна з гітарою, а поруч Микита з гітарою — ніби розмова, розпочата багато років тому, не обірвалася, а просто продовжилася іншим голосом.