Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Віктор Григорович, господар квартири, приїхав у жовтні перевірити лічильники й побачив Барсика. Іра напружилася. У договорі про тварин не було ані слова, але й заборони не було. Віктор Григорович присів навпочіпки, почухав цуценя за вухом і сказав:

— Гарний собака, ми теж свого часу тримали вівчарку.

І більше нічого не сказав. Ні проти, ні за. Просто перевірив лічильники й поїхав. Іра вирішила, що це згода. У жовтні зателефонувала Оксана.

— Іро, ти як ставишся до театру?

— Нормально ставлюся, давно не була.

— У мене два квитки на п’ятницю, один зайвий. Подруга захворіла. Підеш?

Іра подумала секунду.

— Піду.

То був Чехов, «Три сестри». Нова постановка в міському театрі, про яку Оксана читала рецензії й казала, що режисер молодий і зробив щось несподіване. Вони зустрілися біля входу, взяли програмки, пройшли до зали, високої, зі старою ліпниною на стелі й оксамитовими кріслами, які скрипіли від кожного руху. Іра не пам’ятала, коли востаннє була в театрі: до Максима, здається, або на самому початку, коли вони лише зустрічалися. Вона сиділа в напівтемній залі й слухала, як зі сцени говорять про столицю, про те, що треба жити й працювати, і думала про те, що Чехов написав це понад сто років тому, а воно все ще діє. Щось у цьому було втішне.

Після вистави вони пили чай у кафе навпроти. Оксана говорила про постановку, що режисер прибрав усю зовнішню сльозливість і залишив лише суть. І суть виявилася не про нещастя, а про вибір. Іра слухала й думала, що це точне слово — вибір. Усе зрештою про нього.

— Ти змінилася, — сказала Оксана. — Я вже казала, але скажу знову. Ти інша, ніж рік тому.

— Яка?

— Тихіша, але не в сенсі тиха, а в сенсі спокійніша. Наче всередині менше шуму.

Іра подумала.

— Мабуть, — сказала вона, — коли довго живеш у домі, де шумно, звикаєш до шуму, думаєш, що так і має бути, а потім виходиш і розумієш, що тиша — це не відсутність чогось, це саме по собі щось.

Оксана подивилася на неї.

— Це треба записати, — сказала вона.

— Це не я вигадала, — сказала Іра. — Це життя.

Вони засиділися до закриття, вийшли на вулицю. У жовтні було холодно, але сухо, і небо було чисте, з великими зорями. Іра вдихнула холодне повітря, відчула, як від морозу трохи щипає щоки. Добре.

Листопад приніс перший сніг, дрібний, непевний, який танув, не долетівши до землі. Барсик побачив сніг уперше в житті й зупинився посеред тротуару з таким виразом, ніби небо зробило щось незаконне. Іра сміялася до сліз. До наступної прогулянки він до снігу звик. Він узагалі швидко звикав. Це була його найкраща риса. А друга найкраща — уміння відчувати настрій.

Тими вечорами, коли Іра приходила додому втомленою або коли щось ішло не так, він не стрибав і не вимагав гратися, а просто вкладався поруч і мовчав. Це було, мабуть, краще за будь-які слова.

У грудні вона з’їздила до батьків на день народження батька — сімдесят років, кругла дата. Приїхали родичі, яких Іра не бачила кілька років. Двоюрідна тітка з чоловіком із сусіднього міста, татів брат із дружиною з обласного центру. Було шумно, тепло, пахло їжею та ялинкою, яку поставили раніше на честь свята.

Барсика взяла із собою, попередивши заздалегідь. Він поводився бездоганно, обійшов усіх гостей, дозволив себе погладити, потім тихо ліг біля ніг Іри й проспав більшу частину вечора.

— Розумний собака, — сказав татів брат Денис, кивнувши на Барсика.

— Розумний, — погодилася Іра.

— Ти тепер живеш сама?

— З ним, — сказала Іра, кивнувши на Барсика.

Денис засміявся.

— Гарна компанія.

— Кращої не вигадаєш, — сказала Іра.

Це було сказано без гіркоти й без зусилля, просто як факт, який вона перевірила й визнала правильним.

Новий рік вона зустріла в батьків. Вони не планували нічого особливого, просто стіл, телевізор, шампанське опівночі. Барсик отримав спеціальні ласощі. Ветеринар сказав, що іноді можна. Все-таки свято.

Пробило дванадцяту, і за вікном почали гриміти петарди. Барсик схопився й відбіг під стіл. Петарди він категорично не схвалював. Іра залізла до нього під стіл, сиділа там поруч із ним, поки не вщухло. Мама дивилася на неї й сміялася. Не з неї, разом із нею.

— З Новим роком, Ірочко, — сказав батько, коли вона вибралася назад.

— З Новим роком, тату.

Він налив їй шампанського, собі — того самого.

— За що п’ємо?

Іра подумала.

— За нове життя, — сказала вона, — яке вже є.

Вони цокнулися. За вікном гримів салют. Барсик сидів під столом і чекав, поки все скінчиться. Іра сиділа поруч із батьком, пила шампанське й дивилася на вогники за вікном. Різнобарвні, швидкі, зникущі.

Все-таки добре, думала вона, що життя не закінчується там, де здається, що кінець, що є потім. Що потім — це не залишок і не втіха, а просто інше життя, своє, у якому сам обираєш, що і як.

Барсик обережно висунув ніс з-під скатертини й подивився на неї.

— Усе, — сказала Іра, — скінчилося.