Збори тривали кілька хвилин. Надія Павлівна склала свої речі в ту саму стару сумку, з якою приїхала. Вона рухалася повільно, ніби кожен рух давався через біль, але в її обличчі вже не було вагання.
Оксана стояла поруч, подаючи то шарф, то футляр з окулярами, то пакетик із таблетками. Остання іскра надії всередині неї згасала. Вона ще намагалася шепотіти: «Мамо, залишся до ранку», але Надія Павлівна лише хитала головою.
— Не можу. Не можу бути там, де мене так ненавидять. Краще на вулиці, ніж поруч із ними.
У передпокої Оксана допомогла мамі вдягти пальто, зав’язала теплу хустку. Руки Надії Павлівни були холодні, пальці погано слухалися.
Із кухні долинав нарочито гучний сміх Валентини Миронівни. Назар теж сміявся. Вони ніби навмисне ввімкнули телевізор голосніше, щоб показати: відхід цих жінок для них нічого не означає.
— Я піду, доню, — сказала мама.
Вона потягнулася до ручки дверей. У цю мить із кухні вийшов Назар. Він був із рушником на плечі, розпалений, із самовдоволеним виразом обличчя.
— Уже збираєтеся? А я думав, до весни затримаєтеся.
Надія Павлівна опустила голову й нічого не відповіла.
— І куди ж ви в таку погоду? — вів далі він, прихилившись до одвірка. — Автобуси не ходять, якщо ви не в курсі.
— Я викличу таксі, — різко сказала Оксана.
— Таксі? — Назар розсміявся. — У вас, бачу, грошей повно. Самі майже без копійки, а туди ж — на таксі.
Він раптом ступив уперед, вихопив у Надії Павлівни сумку й розчахнув її. Оксана навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, як речі посипалися на килимок: хустка, старий гаманець, окуляри, ліки, маленький пакет із маминими гостинцями.
— Назаре! — закричала Оксана.
Він підняв гаманець, відкрив, витяг кілька зім’ятих купюр.
— Так я і знав. Порожньо. Приїхала доньці на шию сісти. Жебрачка.
— Припини!
Оксана кинулася до нього, але він грубо відштовхнув її.
— Не лізь.
Він розчахнув двері. Крижаний вітер одразу ж увірвався в передпокій, закрутив сніговий пил по підлозі.
— Геть звідси, — проричав Назар, хапаючи Надію Павлівну за руку. — Щоб я тебе тут більше не бачив. Будеш голодувати — на вокзалі перекусиш, там таких вистачає.
Він виштовхнув її на сходовий майданчик і жбурнув сумку слідом.
— Мамо!
Оксана спробувала вибігти, але з кухні з’явилася Валентина Миронівна.
— Правильно, сину. Давно пора було навести лад.
Вона метнулася до вікна в передпокої, розчинила його й крикнула вниз, туди, де сходами спускалася згорблена постать Надії Павлівни:
— Жебрачка! Приїхала мого сина об’їдати! Дорога відкрита — іди й не повертайся!
Назар грюкнув дверима й повернув ключ у замку.
— Ти нікуди не підеш, — сказав він Оксані, важко дихаючи. — Посидиш удома й подумаєш, як розмовляти з моєю матір’ю.
Оксана дивилася на нього. Усередині в неї вже не було ні сліз, ні крику. Тільки величезна крижана порожнеча. Вона дивилася на його червоне від злості обличчя, на вдоволену Валентину Миронівну за його плечем і раптом ясно зрозуміла: все скінчилося. Не шлюб дав тріщину. Не любов згасла. Все померло разом — тут, у передпокої, поруч із розсипаними по підлозі маминими речами.
— Ви пошкодуєте, — сказала вона тихо.
Вони обоє замовкли. У її голосі було щось таке, чого раніше не було ніколи.
— Скоро ви кричатимете так, що самі себе не впізнаєте.
Вона розвернулася й пішла до своєї кімнати.
Назар і його мати залишилися в передпокої, приголомшені її спокоєм.
— Що це з нею? — нервово спитала Валентина Миронівна.
— Психує, — відмахнувся Назар. — Посидить, охолоне. Куди вона дінеться?
Вони повернулися на кухню, певні, що перемогли. Позбулися зайвої жінки, поставили Оксану на місце, повернули собі дім. Вони не знали, що саме цієї миті Оксана перестала бути тією, яку можна було замкнути й змусити мовчати…
