Увечері Валентина Миронівна поїхала, грюкнувши дверима так, ніби вона була скривдженою господинею дому. Назар увійшов до кімнати похмурий, із кам’яним обличчям.
— Мати сказала, що ноги її тут більше не буде.
— Прекрасна новина, — втомлено відповіла Оксана.
— Ти знущаєшся?
Він ступив ближче.
— Це моя мати.
— А це моя, — Оксана показала на Надію Павлівну, яка сиділа в кріслі, склавши руки на колінах. — І її сьогодні принижували в цьому домі, а ти сидів поруч і підтакував.
— Ніхто її не принижував. Ти все роздмухуєш.
— Іди, Назаре. Просто вийди. Я не хочу зараз на тебе дивитися.
Він постояв кілька секунд, важко дихаючи, потім махнув рукою й пішов, знову грюкнувши дверима.
Оксана підійшла до мами.
— Лягай, мамусю. Завтра буде легше.
Вона сказала це автоматично, бо так кажуть, коли більше нічого сказати. Але обидві розуміли: ранок не принесе полегшення. Він принесе новий біль.
Уночі почалася хуртовина. Вітер гудів у вентиляції, бив у вікна сніговою крупою, ніби хтось ззовні кидав у шибки жмені льоду. Оксана прокинулася серед ночі від тривоги. У кімнаті було холодно, підлога під ногами здавалася крижаною. Вона накинула халат, підійшла до вікна. За склом не було видно ні двору, ні ліхтарів — тільки біла круговерть.
Вона зазирнула до кімнати. Мама спала на дивані, закутавшись у дві ковдри. Дихання в неї було рівне. Оксана постояла поруч і трохи заспокоїлася.
Назар повернувся пізно, але вона не вийшла. Чула, як він вовтузився в передпокої, як шумно пив воду на кухні. Вона зробила вигляд, що спить. Розмовляти з ним було неможливо.
Уранці хуртовина не вщухла. По радіо казали, що дороги замело, автобуси скасовано, рух за містом обмежено. Надія Павлівна мала їхати, але виїхати в таку погоду було неможливо.
— Доведеться тобі мене ще день потерпіти, — винувато сказала вона за сніданком.
— Мамо, не кажи так. Я рада, що ти залишишся.
Оксана обійняла її, але погляд мимоволі ковзнув до дверей спальні.
Назар вийшов похмурий, з опухлим обличчям. Налив собі кави й втупився у вікно.
— Застрягли, значить. Чудово.
Більше він нічого не сказав.
Близько десятої йому зателефонувала мати. Він пішов до кімнати, але дверей не зачинив, і кожне слово долітало до кухні.
— Так, мам, сидить ще. Автобуси не ходять. Ні, не знаю, коли поїде. Може, завтра, якщо розчистять. Звісно, заважає. Ходить тут, зітхає, ніби ми її образили. Сам уже пошкодував, що погодився. Швидше б забралася.
Оксана застигла з тарілкою в руках. Вона повільно повернулася до мами. Надія Павлівна сиділа за столом із газетою, але очі її не рухалися по рядках. Пальці побіліли від того, як міцно вона тримала край аркуша.
Коли Назар вийшов, Оксана стала в нього на шляху.
— Ти міг би хоча б говорити тихіше?
— А що? — він подивився на неї зухвало. — Я сказав неправду?
— Ти спеціально сказав це так, щоб вона почула.
— Ніжна яка. Зайве слово скажи — вже трагедія.
— Перепроси.
— Що?
— Підійди до моєї мами й перепроси.
Назар розсміявся їй в обличчя.
— А ще чого. Я у власній квартирі не збираюся ні перед ким перепрошувати.
Він відштовхнув її плечем і пройшов на кухню.
Увесь день квартира жила, як перед грозою. Назар не звертався до Надії Павлівни напряму, говорив тільки з Оксаною, але так, ніби мама була меблями. Надія Павлівна майже не виходила з кімнати. Сиділа біля вікна й дивилася на білу круговерть у дворі. Оксана носила їй чай, намагалася розмовляти, але бачила: мати ніби зменшилася, зіщулилася, стала зовсім тихою.
Надвечір знову прийшла Валентина Миронівна. Вона ввалилася в передпокій, уся в снігу, з червоним від холоду обличчям і сумкою продуктів.
— Не могла залишити сина самого в такій обстановці, — оголосила вона, знімаючи шапку. — Нерви в нього не залізні.
Вона пройшла на кухню, розпоряджаючись на ходу:
— Назарчику, я тобі чай із малиною зроблю. Від таких переживань здоров’я псується.
Потім побачила Надію Павлівну, яка вийшла з кімнати, і скривила губи.
— А ви все ще тут? Я думала, вже поїхали.
— Хуртовина, — тихо відповіла мама.
— Ах, хуртовина. Дуже зручно. Коли не хочеться йти, завжди знайдеться причина залишитися там, де тобі не раді.
— Валентино Миронівно, — Оксана ступила вперед. — Ви чуєте саму себе?
— Прекрасно чую. Я не люблю лицемірити. Приїзд вашої мами вніс розлад у сім’ю. Мій син нервує, я нервую. Може, Надії Павлівні все-таки варто пошукати спосіб поїхати?
— У таку погоду? Куди?
— На вокзал. Там тепло. Посидить до ранку. Зате тут усі зможуть видихнути.
— Валентино Миронівно, — Оксана ступила вперед. — Ви чуєте саму себе?
— Прекрасно чую. Я не люблю лицемірити. Приїзд вашої мами вніс розлад у сім’ю. Мій син нервує, я нервую. Може, Надії Павлівні все-таки варто пошукати спосіб поїхати?
— У таку погоду? Куди?
— На вокзал. Там тепло. Посидить до ранку. Зате тут усі зможуть видихнути.
Назар стояв поруч і мовчав. Оксана дивилася на нього, чекаючи бодай одного слова. Не дочекалася.
І раптом Надія Павлівна випросталася. У її тихому обличчі з’явилася жорсткість, якої Оксана раніше майже не бачила.
— Я не заважаю вам, Валентино Миронівно. Я приїхала до доньки. І поїду, коли дороги відкриють. До того часу вам доведеться потерпіти мою присутність.
Свекруха на мить розгубилася, але швидко взяла себе в руки.
— До доньки вона приїхала. Тільки донька живе в квартирі мого сина. Тож ви тут, вибачте, ніхто.
— Ця квартира… — почала Оксана, але Назар перебив її.
— Мама має рацію. Квартира моя. І я б попросив вас, Надіє Павлівно, поводитися скромніше.
Слова вдарили Оксану в груди. Не тому, що вона не знала, кому належить квартира. А тому, що він сказав це вголос — при її матері, у той момент, коли мав би бодай промовчати.
Надія Павлівна кивнула. Обличчя її стало зовсім блідим.
— Добре. Оксаночко, збери мої речі. Я піду.
— Мамо, ні.
— Я тут більше не залишуся.
Вона пішла до кімнати. Оксана кинулася слідом. Мама складала речі тремтячими руками: кофту, нічну сорочку, ліки, акуратно загорнуті гостинці.
— Куди ти підеш?
— Подзвоню Катерині. Попрошуся до неї.
— До неї через усе місто.
— Доберуся.
Оксана розуміла: зупинити її вже неможливо. У мами теж була гідність. І цю гідність щойно розтоптали на очах у всіх…
