Пізно ввечері Валентина Миронівна поїхала. Назар, трохи напідпитку й задоволений, зайшов на кухню.
— Ну що, голубоньки, насиділися?
Оксана промовчала. Надія Павлівна підвела на нього втомлені очі.
— Назарчику, навіщо так? Ми ж тобі нічого поганого не зробили.
— Ви мені заважаєте, — сказав він просто. — Я вдома хочу жити спокійно.
Він розвернувся й пішов спати.
Після його слів на кухні стало так тихо, що Оксана почула, як за вікном шкрябає гілка по шибці. Вона зрозуміла: це вже не тріщина в сім’ї. Це провалля, чорна яма, яка розкрилася просто в них під ногами.
Недільний ранок почався з різкого запаху кальмарів. Оксана прокинулася від нього, ніби від поштовху. Обережно підвелася, щоб не розбудити маму на дивані, і пішла на кухню.
Назар стояв біля плити в самих домашніх штанях і щось енергійно перемішував.
— Ти що робиш?
— Мамин салат, — бадьоро відповів він. — Вона просила. Хочу потішити.
Оксана подивилася на годинник. Була сьома ранку.
— Вона ж учора приїжджала.
— І сьогодні приїде. Сказала, не залишить мене самого на поталу.
Він зробив паузу й додав:
— Гостям.
Останнє слово він вимовив із такою їдкою насмішкою, що Оксана одразу все зрозуміла. Це було не випадкове хамство. Вони з матір’ю вирішили витиснути Надію Павлівну з квартири. Не відразу, не відкрито, а день за днем, крапля за краплею.
Вона повернулася до кімнати. Мама вже не спала, сиділа на дивані в накинутій кофті й розгублено дивилася на двері.
— Що це так пахне?
— Назар готує для своєї мами.
Надія Павлівна опустила очі.
— Може, я сьогодні поїду, доню?
— Ні, — Оксана сказала це надто різко й одразу ж пом’якшила голос. — Ти приїхала на тиждень. Ти залишишся. Ніхто не має права тебе виганяти.
Але сама вона вже не вірила в цю впевненість.
Сніданок був важкий. Оксана зварила вівсянку собі й мамі. Назар їв салат із кальмарами, голосно стукав виделкою об тарілку й із задоволенням зауважував:
— Оце нормальна їжа. Не ваша лікарняна каша.
Надія Павлівна мовчала. Оксана стискала ложку так міцно, що побіліли пальці.
До обіду з’явилася Валентина Миронівна. Вона ввійшла до квартири так, ніби поверталася у власне володіння, і відразу почала розпоряджатися:
— Назарчику, розігрій млинці. Оксано, став тарілки. А ви, Надіє Павлівно, могли б теж не сидіти склавши руки, раз уже гостюєте.
— Мама відпочиває, — сказала Оксана.
— Відпочиває? — свекруха всміхнулася. — Від чого ж вона так утомилася? Не вагони ж розвантажувала.
За столом Валентина Миронівна була особливо жвавою. Вона розповідала про себе, про сусідів, які нібито завжди радяться з нею, про знайомих, що цінують її думку. Потім її увага, мов хижий птах, плавно опустилася на Надію Павлівну.
— А ви чим займаєтеся? Город, мабуть? Картопля, банки, грядки?
— Город є, — спокійно відповіла мама. — І сусідським дітям іноді допомагаю, коли батьки зайняті.
— Зрозуміло. Кожному своє. Хтось намагається розвиватися, а хтось усе життя в землі колупається. Я от на курси записалася, хочу з комп’ютером розібратися. Не люблю перетворюватися на сіру мишу.
Оксана стиснула кулаки під столом.
— А пенсії вам вистачає? — вела далі Валентина Миронівна, примружившись. — Перепрошую, але вигляд у вас такий… скромний. Сукню давно носите? І взуття вже зовсім зношене.
Надія Павлівна почервоніла.
— Мені вистачає.
— Ну й добре. А то я вже подумала, може, трохи вам допомогти. Ми люди не бідні, можемо іноді й благодійністю зайнятися.
— Досить, — сказала Оксана.
Свекруха підняла брови.
— Що досить?
— Принижувати мою маму.
— Принижувати? — Валентина Миронівна розсміялася. — Оксаночко, ти надто вразлива. Я просто сказала правду. Якщо людині неприємно чути правду, це не моя вина.
Вона повернулася до Назара:
— Синочку, ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє? Я до них із добром, а вона мене ворогом виставляє.
Назар насупився.
— Оксано, не влаштовуй сцену. Мама нічого такого не сказала.
— Нічого такого? Вона сидить за моїм столом і ображає мою маму. А ти робиш вигляд, що не чуєш.
— Я чую, що ти знову істериш, — гаркнув він. — Із звичайної розмови трагедію зробила.
Оксана різко підвелася.
— Так, у мене справді не так, як у вас. Я ще пам’ятаю, що старших не можна топтати заради власного задоволення.
Вона взяла маму за руку.
— Ходімо.
У кімнаті Надія Павлівна заплакала. Тихо, беззвучно. Сльози просто котилися по щоках, і це було страшніше за будь-яке ридання.
— Не треба було мені приїжджати, — прошепотіла вона. — Я тільки життя тобі псую.
— Ні, мамо. Це не ти. Це вони.
Оксана обіймала її й чула за дверима обурений голос Валентини Миронівни та глухий бас Назара. Вони обговорювали її, її невдячність, її характер, її «сцени». У цю мить Оксана вперше ясно зрозуміла: вона більше не може бути м’яким прошарком між чужою жорстокістю й маминим серцем. Її власне серце вже різали надто глибоко…
