Автобус до вокзалу йшов недовго. За вікном пропливали знайомі вулиці, старий парк, кафе, біля якого Назар колись зробив їй пропозицію. Оксана пам’ятала, як тоді плакала від щастя, як вірила, що починається справжнє, доросле, надійне життя. Тепер вона дивилася на це місце й не могла зрозуміти, коли саме любов стала схожою на звичку, а звичка — на терпіння.
На вокзалі було гамірно. Люди зустрічали, прощалися, тягли сумки, розмовляли водночас. Оксана стала біля виходу й почала чекати. Серце калатало так сильно, що вона майже не чула оголошень.
І ось вона побачила маму.
Надія Павлівна спускалася сходинками автобуса маленька, худенька, у старому пальті й з великою потертою сумкою. На обличчі в неї була розгублена усмішка людини, яка дуже довго чекала цієї зустрічі й однаково боїться бути зайвою.
— Мамо!
Оксана кинулася до неї. Вони обнялися міцно, майже боляче. Оксана втупилася обличчям у мамину хустку, що пахла дорогою, ліками, домом і тим єдиним теплом, яке неможливо замінити нічим.
— Ну що ти, доню, — Надія Павлівна гладила її по волоссю. — Я вже тут. Усе добре.
Оксана кивала, але слова застрягали в горлі.
Дорога додому промайнула швидко. Оксана говорила майже без упину: про роботу, про нові замовлення, про сусідів, про погоду, про смішний випадок у магазині. Вона говорила про все, крім головного. Ні про Назара, ні про Валентину Миронівну, ні про те, як іноді хочеться просто лягти й не вставати. Надія Павлівна слухала, усміхалася, але очі її залишалися уважними. Мама завжди чула те, чого донька не вимовляла.
Назар зустрів їх на кухні. Він був у домашніх штанях і розтягнутій футболці, ніби приїзд тещі не був вартий того, щоб перевдягтися. Побачивши їх, ліниво підвівся.
— Добрий день, Надіє Павлівно.
— Добрий день, Назарчику, — мама усміхнулася йому так тепло, ніби не помічала холоду в його голосі. — Змужнів. Солідніший став.
Вона дістала із сумки згортки.
— Це вам гостинці. Вишневе варення, Оксаночко, ти його любиш. І грибочки солоні, сама збирала.
— Дякую, мамо, — Оксана дбайливо взяла банки.
Назар ковзнув по них поглядом.
— Гриби? Зараз у лісі чого тільки немає. Не хотілося б отруїтися.
Надія Павлівна знітилася.
— Та що ти, я гриби все життя збираю. Ці добрі, біленькі, міцні.
— Побачимо, — кинув він і пішов до кімнати, не запропонувавши допомогти з сумкою.
Оксана побачила, як у мами здригнулися губи. Вона поспішно взяла її під руку.
— Ходімо, я тобі покажу, де ти відпочиватимеш.
У кімнаті на дивані було постелено чисту постіль. Оксана заздалегідь поставила поруч маленьку лампу, звільнила полицю в шафі, поклала рушник.
— Розташовуйся. Тут тобі зручно буде. Якщо щось треба — одразу кажи.
Надія Павлівна озирнулася. У кімнаті було світло, на підвіконні цвіла герань.
— Гарно у вас, доню. Затишно.
Але радості в голосі не було. Вона все зрозуміла ще на кухні.
Потім вони пили чай із медівником. Оксана нарізала торт, мама сплеснула руками:
— Яка краса! Ти сама?
— Для тебе ж.
На кілька хвилин кухня стала такою, якою Оксана мріяла її бачити: тихою, теплою, наповненою запахом чаю й маминими розповідями. Надія Павлівна говорила про сусідів, про кота біля під’їзду, про новий магазин біля дому. Оксана слухала й ніби поверталася в дитинство, де мамина присутність сама по собі означала безпеку.
Назар вийшов із кімнати вже в джинсах і свіжій сорочці.
— Я до матері з’їжджу.
— Зараз? — здивувалася Оксана. — Ти ж казав, що сьогодні вдома.
— У неї тиск. Треба ліки завезти.
Він збрехав легко, не моргнувши. Оксана знала, що Валентина Миронівна не скаржилася на тиск. Назар просто хотів піти, щоб не сидіти за одним столом із її матір’ю.
— Їдь, — сказала вона тихо.
Він пішов, навіть не попрощавшись із Надією Павлівною.
Мама провела його поглядом.
— Не до душі я йому, так?
— Мамо, не вигадуй. У нього неприємності на роботі, от він і злиться.
Оксана брехала й ненавиділа себе за це. Але ще сильніше вона ненавиділа думку, що мама засмутиться.
День вони провели вдвох. Ходили до магазину, гуляли старим парком, заходили у дворики, де Оксана любила бувати сама. Мама захоплювалася старовинними фасадами, тихими вуличками, різьбленими лиштвами. Але Оксана бачила: її думки однаково повертаються до квартири, до Назара, до тієї холодної стіни, об яку вже вдарилося їхнє маленьке щастя.
Коли ввечері вони повернулися додому, Назар був не сам.
У кімнаті, зручно вмостившись у кріслі, сиділа Валентина Миронівна. Вона приїхала на день раніше, хоча обіцяла з’явитися тільки завтра. На столі стояли коробки з їжею з ресторану. Назар явно постарався для матері.
— А ось і наші гуляки, — протягнула свекруха, оглянувши Оксану й Надію Павлівну так, ніби вони зайшли без запрошення. — Ми з сином уже думали, доведеться вечеряти без вас.
— Добрий вечір, Валентино Миронівно, — сказала Надія Павлівна й спробувала усміхнутися.
Свекруха затримала на ній оцінювальний погляд.
— Добрий вечір. Проходьте, раз уже приїхали.
Оксана відчула, як у грудях піднімається жар.
— Ми не знали, що ви будете сьогодні.
— Вирішила зробити сюрприз. Син подзвонив засмучений, от я й приїхала підтримати. Він у мене чутливий, будь-яку грубість близько до серця бере.
Вона вимовила це, дивлячись просто на Надію Павлівну. Мама зблідла й трохи відступила.
— Ми, мабуть, не вечерятимемо, — тихо сказала вона. — Ми перекусили.
— Як хочете. Нам більше залишиться, — Валентина Миронівна повернулася до сина. — Назарчику, відкривай. Я зголодніла.
Оксана взяла маму за руку й повела на кухню. Там вони мовчки налили собі чаю. Із кімнати долинали сміх свекрухи, голос Назара, гучний телевізор. Їх не покликали. Ніби в квартирі жили тільки мати й син, а дві інші жінки були тимчасовою перешкодою, яку треба перечекати.
Оксана дивилася на згорблену мамину спину й відчувала, як усередині рветься щось тонке. Вона так старалася влаштувати свято. А привела маму в дім, де її принижували з першої ж години…
