Вони познайомилися сім років тому на святі в спільної знайомої. Назар тоді здався їй людиною, за якою можна сховатися від будь-якого вітру. Сильний, упевнений, небагатослівний. Його руки пахли машинним мастилом, і Оксані це здавалося ознакою справжнього життя — не книжкового, не вигаданого, а міцного, земного. Він красиво залицявся, казав їй, що вона незвичайна, зустрічав після роботи, приносив гарячу каву в паперовому стаканчику, якщо знав, що вона весь день провела біля печі.
Оксана, тиха домашня дівчина, звикла до тіста, кремів і ранніх підйомів, повірила йому майже одразу.
Валентина Миронівна, його мати, не повірила їй ніколи.
Під час першої зустрічі вона окинула Оксану поглядом, від якого хотілося поправити сукню, сховати руки й перепросити за саме своє існування.
— Кондитерка? — протягнула вона тоді, підібгавши тонкі губи. — Ну хоч голодним мій Назарчик не залишиться. Тільки ти, синочку, дивися, від солодкого швидко розпливаються.
Назар тоді засміявся, обійняв Оксану за плечі й сказав:
— Мамо, перестань. Вона в мене найкраща.
Тоді він іще захищав її. А потім — майже непомітно — перестав. Спершу промовчав на одну шпильку, потім на іншу. Потім сам почав повторювати мамині слова, ніби вони ставали його власними. Оксана сперечалася, плакала, намагалася пояснити, що їй боляче. Потім втомилася. І пішла туди, де все підкорялося зрозумілим правилам: у цукор, борошно, масло, шоколад, температуру духовки, час вистоювання. Там, у її маленькому солодкому світі, якщо дотримуватися пропорцій, усе виходило.
У житті з Назаром пропорції давно порушилися.
Вона акуратно розрізала вистиглий медівник, переклала шматки на блюдо, накрила чистою серветкою. Завтра вона усміхатиметься. Обов’язково усміхатиметься. Мама не повинна побачити, що її донька живе серед тріщин.
Субота почалася ще до світанку. Оксана підвелася тихо, намагаючись не шуміти. Назар спав у спальні сам, напередодні демонстративно грюкнувши дверима. Навіть крізь них долинало його невдоволене сопіння, ніби він сердився уві сні.
Оксана пройшлася квартирою, поправляючи те, що вже було поправлене. Ще раз протерла полицю в кімнаті, збила подушки на дивані, переставила горщик із геранню ближче до світла. Кожна дрібниця здавалася важливою. Мама мала ввійти не в чужу квартиру Назара, а в дім доньки.
Поки грівся чайник, Оксана дістала старий альбом. Оксамит на обкладинці місцями протерся, кутики сторінок пожовкли. Вона перегорнула кілька аркушів і зупинилася на фотографії: маленька дівчинка з двома хвостиками стоїть біля столу вся в борошні й тримає в долонях кривий вареник. Поруч усміхається Надія Павлівна, молода, втомлена, але щаслива.
На іншій фотографії вони були в лісі. Мама в квітчастій хустці, Оксана з величезним грибом у руках. Вона пам’ятала той день так ясно, ніби відтоді не минуло багато років: сирий запах листя, хвоя під ногами, мамині розповіді про лісових звірів, тепла долоня, яка тримала її міцно й надійно.
Надія Павлівна все життя працювала медсестрою в місцевій лікарні. Зміни були важкі, зарплата скромна, але Оксана жодного разу не чула від неї справжньої скарги. Мама все встигала: перевірити уроки, зварити суп, пришити ґудзик, почитати перед сном. Батько пішов, коли Оксана була зовсім маленькою, і в її пам’яті залишився тільки невиразний силует. Справжньою сім’єю для неї завжди була мама.
Телефон завібрував на столі. На екрані висвітилося ім’я Валентини Миронівни. Оксана заздалегідь стиснула пальці, але відповіла.
— Доброго ранку, Валентино Миронівно.
— Доброго? — голос свекрухи був холодний, як вода з-під крана. — Не знаю, Оксаночко, яке вже тут доброго. Я всю ніч думала, як ви там тулитиметеся з твоєю гостею. Ти, мабуть, уже всі кутки вилизала, а мій син голодний ходить.
— Назар спить. Сніданок я зараз приготую.
— Ти дивися, про чоловіка не забувай. Мати матір’ю, але чоловік у домі головний. Комфорт мого Назарчика має бути на першому місці, а не забаганки приїжджих родичів.
— Ніхто не вередуватиме. Ми дамо собі раду.
— Дасте раду ви, як же, — фиркнула Валентина Миронівна. — Я завтра приїду й сама подивлюся, що у вас там коїться. Приготуй мій салат із кальмарами. І млинці з м’ясом. Нормальні, не сухі, як минулого разу.
Вона відключилася, не попрощавшись.
Оксана якийсь час дивилася на згаслий екран. Руки тремтіли. Мама ще не ступила на поріг, а її вже називали чужою, зайвою, незручною.
Із спальні вийшов Назар, сонний, розпатланий.
— Хто дзвонив?
— Твоя мама. Сказала, завтра приїде. Попросила салат із кальмарами й млинці.
— Ну то зроби, — позіхнув він. — Тобі ж не важко.
Він пройшов до ванної й навіть не подивився на її обличчя. Для нього все й справді було просто: мати сказала — дружина виконала. А що при цьому відчувала дружина, залишалося за межами його зручного світу.
О дев’ятій Оксана була вже вдягнена. Вона наділа синю сукню в дрібну квіточку, куплену спеціально до маминого приїзду, підфарбувала вії, щоб приховати безсонну ніч, і взяла сумку.
— Я поїхала на вокзал.
Назар сидів на кухні, гортаючи телефон.
— Ага. Тільки таксі не викликай. Зайвих грошей немає.
Оксана нічого не сказала. Вона й не збиралася витрачати зайве. Їй хотілося купити мамі доброї їжі, фруктів, свіжої риби, сиру, який Надія Павлівна рідко дозволяла собі вдома. Вона спустилася сходами, де пахло сирістю й учорашнім супом, вийшла на вулицю й пішла до зупинки.
Ранок був світлий, але прохолодний. Усередині в неї билося два серця: одне раділо зустрічі з найближчою людиною, друге нило від передчуття. Вона розуміла, що Назар і його мати не дадуть їм спокійно провести цей тиждень. Будуть погляди, паузи, колючі зауваження, демонстративні зітхання. А їй доведеться стояти між ними, мов тонка скляна перегородка, яку рано чи пізно розіб’ють…
