Насамперед Оксана дістала телефон і набрала сестру.
— Катю, слухай уважно. Маму щойно вигнали з квартири. Вона поїде до тебе. Зустрінь її, будь ласка. Зігрій, дай чаю, простеж за тиском. Я приїду пізніше.
— Що? — голос Катерини злетів угору. — Вони зовсім озвіріли?
— Потім поясню. Зараз головне — мама.
Вона відключилася й викликала таксі на адресу будинку. Потім підійшла до вікна маленької комірчини, яку перетворила на робочий куточок. Крізь снігову круговерть вона побачила, як біля під’їзду зупинилася машина. За хвилину з’явилася Надія Павлівна — маленька, зігнута, із сумкою в руці. Вона насилу дісталася до машини й сіла всередину.
Оксана дивилася, поки жовті вогні не розчинилися в білій млі.
Тільки тоді вона змогла вдихнути.
Мама була в безпеці. Все інше тепер не мало колишньої ваги.
Оксана притулилася чолом до скла. Її бив дрібний трем. Сцена в передпокої знову й знову спалахувала перед очима: розкрита сумка, мамині ліки на брудному килимку, пальці Назара на маминій руці, крик Валентини Миронівни з вікна. І двері, що грюкнули перед Оксаною, наче перед нею зачинили не квартиру, а все попереднє життя.
Вона не плакала. Сльози ніби висохли ще до того, як устигли з’явитися.
За стіною сміялися. Назар і Валентина Миронівна ввімкнули музику, дзвеніли келихами, жваво розмовляли, як люди, які святкують вдало завершену справу. Оксана підійшла до дверей, прочинила їх на тонку щілину. Вони сиділи на кухні, пили вино. Валентина Миронівна щось розповідала, розмахуючи рукою, Назар кивав і усміхався.
Оксана зачинила двері.
Її знудило від цього щастя.
Вона сіла на ліжко й озирнулася довкола. Ця кімната, ця квартира, ці стіни — все було пов’язане з її надіями. Вона згадала, як клеїла шпалери, стоячи на драбині, як Назар тоді лежав на дивані й казав, що в неї все одно вийде криво. Згадала, як вибирала посуд, як раділа новій лампі, як розставляла баночки зі спеціями. Вона будувала дім. А сьогодні цей дім виштовхнув її маму в хуртовину.
Потім прийшов інший спогад. Рік тому Назар тяжко хворів. Температура, кашель, слабкість. Оксана майже не спала: варила бульйони, міняла простирадла, приносила ліки, сиділа поруч ночами. Валентина Миронівна зайшла один раз, залишила пакет фруктів і швидко пішла, сказавши, що не хоче заразитися. Оксана тоді не думала про це. Вона любила чоловіка. Або вірила, що любить.
Тепер на місці любові була пустеля. Холодна, рівна, без жодної живої травинки.
Вона підвелася й відчинила шафу. На верхній полиці стояла коробка з її професійними запасами: яскраві харчові барвники, цукрова пудра, борошно, патока, масло, карамельні суміші, все те, з чого вона зазвичай створювала красу. Оксана діставала банки й пакети один за одним, ставила на стіл акуратно, майже урочисто.
Усе, що раніше було її радістю, сьогодні мало стати її зброєю.
Вона не думала про завтрашній день. Не думала про те, що буде з квартирою, зі шлюбом, із документами. Зараз вона думала тільки про маму. Про її тремтячі руки. Про те, як людина, що пропрацювала все життя, виростила доньку сама, опинилася приниженою в передпокої чужими руками.
Оксана працювала тихо. За дверима вони сміялися, і цей сміх допомагав їй не зупинятися. Вона рухалася методично, без метушні, як на кухні перед важливим замовленням. Тільки замовлення було іншим. Останнім.
Коли вона брала до рук барвник, перед очима поставало мамине зблідле обличчя. Коли розсипала борошно, згадувала слова Назара. Коли відкривала банку з патокою, чула вереск Валентини Миронівни з вікна.
Вона розуміла, що після цього дороги назад не буде. Але назад уже й не існувало. Двері в минуле життя зачинилися разом із вхідними дверима квартири…
