Її дії були не істерикою. Радше дивним крижаним ремеслом. Оксана знала кожну поверхню, кожен килим, кожну складку оббивки. Вона знала, де тканина вбере колір назавжди, де липка солодкість застигне важкою кіркою, де масло перетворить підлогу на слизьку пастку. Ці знання прийшли до неї з роботи, з багаторічного досвіду, з тисячі мирних замовлень. Сьогодні вони служили руйнуванню.
Кімната за кімнатою квартира змінювалася. Затишне гніздо, яке вона будувала роками, перетворювалося на дивну, липку, яскраву декорацію до чужого кошмару. І в цьому хаосі була страшна справедливість: якщо вони хотіли жити в домі без неї, без її тепла, без її турботи, нехай побачать, що залишиться від їхнього комфорту, коли зникне все, що трималося на її руках.
Оксана не чіпала документів, грошей, особистих речей, які могли бути потрібні. Вона не шукала небезпеки. Її помста була принизливою, дорогою, руйнівною, але не кривавою. Вона хотіла, щоб їм стало страшно від порожнечі, яку вони самі викликали.
Коли все було закінчено, вона зупинилася посеред коридору й повільно обвела поглядом квартиру. Там, де вранці були чисті подушки, тепер сяяли кольорові плями. Там, де лежав м’який килим, блищала липка темна маса. Кухня, її улюблена кухня, стала білястою й масною, ніби над нею пройшлася снігова буря й одразу розтанула.
Оксана відчула не радість, а втому. Величезну, важку втому людини, яка щойно поховала частину себе.
Вона підійшла до вхідних дверей. Ключ був у замку зсередини. Оксана повернула його так, щоб ззовні відчинити двері своїм ключем стало неможливо, і залишила в шпарині. Потім повернулася до кімнати, зібрала в невелику сумку документи, телефон, зарядку, гаманець, змінний одяг. Нічого зайвого. Все, що мало значення, вміщалося в одну сумку.
Але йти одразу вона не стала.
Вона сіла на підвіконня й почала слухати.
На кухні шуміли ще довго. Потім сміх став тихішим, голоси розпливлися, стільці заскрипіли. Назар пішов до спальні, шаркаючи ногами. Валентина Миронівна, голосно зітхаючи й нарікаючи на втому, влаштувалася в кімнаті на дивані. Двері зачинилися. Квартира поринула в тишу.
Оксана вичекала ще близько години. Телефон у її руці здавався холодним. Вона набрала Катерину.
— Це я.
— Оксана! — сестра говорила швидко, зриваючись. — Мама приїхала, я її вклала. Вона все розповіла. Я думала, зараз зірвуся й поїду до цього твого… до них обох!
— Не треба. Я вже все зробила.
— Що означає — зробила? Ти де?
— Поки що вдома. Скоро поїду. Мама як?
— Тиск піднявся, але я дала ліки. Відігрілася, поплакала, зараз наче заснула. Оксано, що в тебе з голосом? Ти ніби не ти.
І тут лід усередині Оксани тріснув. Вона затулила рота долонею, але ридання все одно прорвалися. Тихі, уривчасті, майже беззвучні.
— Вони вигнали її, Катю. Просто виштовхали. Як непотрібну річ. У хуртовину.
— Тихше, рідна. Я знаю. Дихай. Ти не одна.
Оксана зробила кілька глибоких вдихів. Сльози швидко скінчилися, ніби організм не хотів витрачати на них сили.
— Ти підеш? — спитала Катерина. — Просто підеш і залишиш йому все? Квартиру, в яку вклала стільки грошей і праці?
Це запитання влучило просто в те місце, про яке Оксана ще не встигла подумати. До цієї хвилини вона бачила тільки помсту. Тепер за нею проступило майбутнє.
— Ні, — сказала вона тихо. — Не залишу.
— От і правильно. Ти маєш право на своє. Не на його квартиру, але на те, що ти туди вклала.
— Мені знадобиться допомога. І юрист.
— Знайдемо. У мене є знайомий. Завтра подзвоню.
— Дякую.
— Що ти все-таки зробила?
Оксана подивилася на двері, за якими спали Назар і його мати.
— Залишила їм прощальний подарунок. Уранці зрозуміють.
Вона відключилася. Усередині знову стало спокійно. Тільки тепер цей спокій був не порожнечею, а розрахунком. Вона не хотіла просто піти. Вона хотіла вийти з цієї війни не розбитою, а вільною. За всіма правилами…
