Він повернувся додому й зателефонував у клінінгову службу. Дівчина на лінії спершу ввічливо ставила запитання, потім, почувши опис, надовго замовкла.
— У вас там що сталося?
— Скажіть суму.
Сума виявилася непідйомною. Назар мовчки відключився. Довелося телефонувати знайомим і просити в борг. Одні співчували, інші радили «помиритися з дружиною», треті обіцяли подумати й зникали. Невелику суму все-таки вдалося зібрати.
На ці гроші він найняв людей, які винесли зіпсовані меблі й відмили підлогу настільки, наскільки це було можливо. Диван, килим, матрац, частина речей поїхали на смітник. Квартира стала порожньою й гулкою. Голі стіни, гола підлога, один табурет посеред кімнати.
Назар сидів на цьому табуреті й відчував, що всередині в нього така сама порожнеча.
Оксана тим часом влаштовувала нове життя. Перший час вона жила в Катерини, але швидко почала шукати орендовану квартиру. Їй більше не хотілося залежати ні від чиєї доброти, навіть від сестриної. Катерина розуміла.
— Правильно, — казала вона. — Тобі потрібен свій куток. Не чужий, не тимчасовий. Твій.
За місяць Оксана отримала документ про розлучення. Вона довго дивилася на нього, потім поклала в шухляду столу. Не було тріумфу, не було сліз. Тільки тихе усвідомлення: цю сторінку закрито.
Вона зняла невелику однокімнатну квартиру неподалік від роботи. Купила найпростіші меблі, кілька тарілок, чайник, фіранки. Першого вечора поставила на підвіконня герань, яку принесла мама, і раптом заплакала. Не від болю, а від дивного полегшення. Тут ніхто не скаже їй, що вона заважає. Тут ніхто не виштовхає її близьких за двері.
Оксана багато працювала. Брала замовлення, пекла ночами, відточувала рецепти. Її торти ставали дедалі відомішими в місті. Клієнти поверталися, радили її знайомим, писали подяки. Вона завела сторінку в мережі й почала викладати фотографії своїх робіт: ніжні кремові троянди, дзеркальні глазурі, акуратні медівники, листкові тістечка.
Вона записалася на мовні курси, про які давно мріяла, почала ходити в басейн. Спершу було незвично робити щось не для чоловіка, не для дому, не тому що «треба», а просто тому, що їй самій хочеться. Потім це відчуття стало природним.
Одного разу, за кілька місяців, їй прийшло повідомлення з незнайомої сторінки. Оксана відкрила й одразу зрозуміла, хто пише.
«Оксано, добрий день. Це Валентина Миронівна. Будь ласка, не блокуйте одразу. Я хотіла попросити пробачення. Напевно, пізно. Але я зрозуміла, що була неправа. Назар зі мною майже не розмовляє. Каже, що я зламала йому життя. Може, він має рацію. Я живу в сестри, їй важко зі мною. Я нікому не потрібна. Я винна перед вами і особливо перед вашою мамою. Якщо зможете, передайте їй мої вибачення».
Оксана перечитала повідомлення двічі. Відповіді не написала. Не заблокувала теж. Просто закрила сторінку.
Вона не відчула радості. Не відчула злорадства. Тільки втомлену тугу. Одна жінка так уперто любила себе через сина, так ревниво оберігала свій вплив, що зруйнувала життя і йому, і собі, і тим, хто опинився поруч.
Увечері Оксана зателефонувала мамі.
— Мамо, як ти?
— Добре, доню. Сьогодні гуляла. Повітря таке чисте після снігу. А ти?
— Теж добре. Мамо… Валентина Миронівна написала. Просила передати тобі вибачення.
У слухавці стало тихо.
— Бог їй суддя, — нарешті сказала Надія Павлівна. — Я зла не тримаю. Життя саме все розставить.
Оксана усміхнулася крізь смуток. Мама знову виявилася мудрішою. Не все треба носити в собі. Іноді досить просто не повертатися туди, де тебе ламали…
