У понеділок Назар не вийшов на роботу. Подзвонив начальникові й сказав, що захворів. Насправді він просто не міг показатися людям: одяг просмердів прогірклим маслом, руки були подряпані від спроб відтерти підлогу, обличчя здавалося чужим.
Вони знову намагалися прибирати, але без спеціальних засобів квартира ставала тільки бруднішою. Борошно розмазувалося, барвник розповзався, карамель кришилася й липла до підошов. Дім, який ще недавно тримався на Оксаниній охайності, перетворювався на велику липку грудку.
До обіду Валентина Миронівна зірвалася.
— Я більше тут не можу! — кричала вона, жбурляючи в сумку речі. — Це не квартира, а свинарник. Я їду.
— Куди?
— До сестри. В інше місто. Там хоч можна спати на чистому ліжку.
За годину вона стояла біля дверей із валізою. Обличчя її було сіре від утоми.
— А ти?
— Я залишуся. Це моя квартира.
— Ну й живи як знаєш.
Вона пішла, грюкнувши дверима.
Назар залишився сам. Зовсім сам — серед голих плям, липких слідів, зіпсованих меблів і запаху, який в’ївся в стіни. Він опустився на підлогу й раптом завив. Не голосно, не театрально, а глухо, по-тваринному. Від безсилля, сорому й розуміння, що він утратив не просто дружину. Він утратив усе, що робило цю квартиру домом.
Оксана в цей час сиділа в кабінеті юриста, якого знайшла Катерина. Роман Данилович був спокійним чоловіком в окулярах. Він уважно вислухав її, подивився фотографії, чеки, копію заяви.
— Ми можемо діяти двома шляхами, — сказав він. — Подати на розлучення й окремо заявити вимогу про повернення коштів, вкладених у ремонт. Також можна говорити про моральну шкоду, зважаючи на обставини з вашою матір’ю.
— Я не хочу довгої війни, — сказала Оксана. — Я хочу розлучитися й щоб він більше не чіпав ні мене, ні маму.
— Тоді підготуємо угоду. Він відмовляється від претензій до вас, не перешкоджає розлученню, не переслідує вас. Натомість ви не розгортаєте всю історію публічно й не даєте ходу деяким заявам без потреби.
Катерина, яка сиділа поруч, кивнула.
— Йому вистачить одного погляду на папери.
Оксана підписала документи. Виходячи з офісу, вона відчула, як із плечей сповзає ще один тягар. Не весь. До свободи було далеко. Але перший крок вона зробила сама, і ніхто більше не тримав її за замкненими дверима.
Коли Роман Данилович зателефонував Назарові, той спершу вибухнув.
— Яка ще угода? Це вона мені винна! Вона квартиру знищила!
Юрист терпляче вислухав.
— Назаре Андрійовичу, ваша дружина готова врегулювати питання мирно. Але в неї є заява, фотографії, свідчення й матеріали, які можуть зацікавити не лише поліцію, а й інші служби. Підписавши угоду, ви уникнете значно неприємнішого розвитку подій.
— Які ще матеріали?
— Достатньо серйозні, щоб вам не хотілося обговорювати їх у суді.
Назар замовк. Оксана не блефувала. І після того, що він побачив у квартирі, він уже не міг вважати її слабкою.
— Я подумаю, — сказав він і відключився.
Думати довелося недовго. Грошей на адвоката не було. Мати не відповідала на дзвінки. Начальник погрожував звільненням. Квартира була непридатна для нормального життя. Увечері Назар сам набрав юриста.
— Я згоден. Де підписувати?
На зустріч він прийшов у єдиному чистому костюмі, який зміг знайти. Виглядав він змученим і постарілим. Оксани в кабінеті не було.
— Вона не хоче вас бачити, — сказав Роман Данилович.
Назар стиснув губи, але промовчав. Він прочитав угоду. Відмова від претензій. Згода на розлучення. Зобов’язання не переслідувати й не втручатися в її життя. Він підписав.
— Тепер ви вільні, — промовив юрист.
Назар усміхнувся криво. Свобода чекала на нього в порожній, зіпсованій квартирі, без грошей і майже без роботи…
